Глава 21

АЗМАРА: Минуло п'ять років. П'ять років, хтось скаже що це дуже мало, а хтось скаже що це дуже довго. Для кого як. Два роки ми жили спокійно. Янко здавалося виправився, притих, але ми вже звикли до його затишшя. На третій рік почались наші випробування. Невідомо звідки, можливо через повернення циганів з подорожів, в які вони подались декілька років тому. Можливо саме вони зі собою принесли страшну епідемію хвороби. На початку епідемії почала вимирати вся домашня живність, птиця, худоба, коти, собаки. Майже рік вона по десятки птиц забирала з кожного двору. Та раптом епідемія вшухлась, люди видихнули з полегшенням. Але не довго їм радіти довелось. На початок четвертого року, ця епідемія нагадала про себе. З людьми вона обійшлась гірше ніж з тваринами. Якщо хвора тварина просто падала замертво, то людина перед смертю довго мучилась. Важко було дивитись на страждання людей. Хворіли всі: діти, молоді, старі. Що саме цікавіше, людина яка за своє життя ні разу не захворіла, навіть на легку простуду, могла дуже легко заразитись цією болячкою і миттєво померти. Ніхто не знав звідки чекати удар хворобою. Жителі зайвий раз намагались не контактувати один з одним. Та навіть повне відгородження від оточуючих не врятувало людей. Не буду уточнювати скільки точно за один рік Станка поховала людей. Цілий рік епідемія косила Станку. Вижили ті хто в прямому сенсі зубами вирвав своє життя в бабусі з косою. На п'ятий рік епідемія зникла. Зникла так само несподівано як і з'явилася. Але все одно після себе залишила безліч хворих людей, які важко відходили і від хвороби, і від скорботи за померлими. На пятий рік епідемія трохи притихла, та все одно нагадувала про себе. Важко людям тепер жити. Адже стільки живності, стільки людей полягли через цю кляту епідемію. А вона мов нічого лихого не заподіяла, зненацька втекла з містечка. Нам дуже допомогла Пірет, і не лише вона. Цілителі не дивлячись на свій страх, адже в Станці не всі довіряють своє здоров'я цілителям, вийшли зі своїх схованок і взялись допомагати лікарям, лікувати людей. Якби не цілителі, смертей було б значно більше. Навіть Пірет не злякалась прийти в містечко, звісно що сама прийшла, не взяла з собою Армідо. Проте вона надовго не затримувалась. Приносила всі свої ліки, розповідала що і як з ними робити, і відразу йшла, поверталась до своєї схованки. Саме тоді люди Станки об'єдналися, вони були одним цілим, забули про свої ворожнечі, про всілякі сварки, про борги. Навіть Янко не полінувався допомогти людям. Лише після того як хвороба торкнулась його сім'ї. Члени Династії також були уражені хворобою. Померло багато Династійців. Саме тоді я вперше дізналась що навіть у такої жорстокої людини є серце, він гірко оплакував смерті своїх дітей, онуків. Саме тоді, не боячись заразитись, він підтримував людей, своїх підданих. Ніхто тоді не дивувався, бо не мали для цього ні часу ні сил. У людей були інші турботи. Цілий четвертий рік лікарів безкоштовно лікували людей, ніхто не брав грошей. Навіть лікарі зрозуміли що гріх брати гроші з людей. Тому що хвороба косила кожну людину, з усіх сімей, не важко, багаті, бідна, лікарі, історики, художники. Епідемія не цікавилась статками людей, її цікавила лише саме людина, навіть якщо це була дитина. Спільними силами, Станці вдалось вибороти право на життя у епідемії і бабусі з косою. Лише тоді ці подружки, які ходили один за одним, залишили нас в спокої. П'ятий рік, ось наступив п'ятий рік. Мені важко про це говорити, я навіть згадувати ті роки не хочу, дуже важко мені про це говорити. Надіюсь що епідемія більше не повернеться. Люди досі продовжують повертатись, звісно жителі Станки дуже бояться нових епідемій, але на щастя все спокійно. Можливо Доля побачила нашу міць, жагу до життя і вирішила пожаліти нас

АРМАЙ: Янко притих, та нам довелось боротись за своє життя з страшною хворобою, епідемією яку з собою принесли люди, повернувшись додому з породожі. Спочатку вимирати почали тварини, а згодом перейшла на людей. Вся Станка молилась до небес, аби ти змиловилися над нами. Не знаю що допомогло, віра людей в життя, міцний імунитет який не дав знищити всю Станку, а лише декілька людей, чи можливо Епідемія на пару з каргою з косою втомились боротись з нами, і відпустили від Станки. Та по собі вони залишили безліч хворих, зморених, наповнених скорботою людей. Останні роки дались нам дуже важко. Навіть мій дядько, Янко на якийсь час відкинув свою ненависть до людей, взявся всім допомагати. Можливо він боявся що люди його зненавидять, якщо він буде стояти в стороні, і споглядати на страждання інших, а можливо його змусили смерті дружин, дітей. Саме в такі моменти мені хотілось забути про всю нашу ворожнечу і обійняти дядька, та не наважився. Навряд він зрозуміє мій порив підтримати його. Можливо він не такий як хоче здаватись. Він не завжди був паскудником, коли я був підлітком, то бачив дядька зовсім іншим. Так, він мав важкий характер, але не такий як зараз має. Та і вчинки в нього тоді не були такими жорстокими. Можливо він тоді боявся, чи не хотів засмутити своїх батьків. Я завжди хотів зрозуміти причину його жорстокого ставлення до оточуючих. В чому вони провинились, чи можливо він таким чином захищається від інших? Але чому, що його змушує так робити?

ЯНКО: Ця клята хвороба відібрала в мене жінок і дітей! Мою сім'ю, моїх братів і сестер, які ще могли жити. Моїх племінників, онуків, правнуків! Це було дуже важко. Вся Станка страждала від цієї епідемії, а я разом з ними. Я підтримував людей. Можливо я цього не хотів, але все ж підтримував. Не тому що це мій обов'язок як Барона, а тому що втрачивши декількох своїх родичів, я зрозумів, горе обєднує людей.Не треба стояти в стороні і тішитись що ця клята хвороба тебе все ще не зачіпила. Вона рано чи пізно добереться до твоєї сім'ї, і вона таки добралась. Я втратив багатьох. Але найбільше мене підкосила смерть моїх улюблениць. Так-так, не дивуйтесь, у мене серед дружин були улюблениці, нехай я відносився до них по-скотски. Але все ж я десь в глибині душі кохав їх. Сестра Ферки, Ермелінда, Ніно, і безліч інших жінок, яких я виявляється все ж таки кохав! Їх більше немає, вони пішли, і більше не повернуться. Залишили після себе дітей, окрім деяких. Навіть не знаю, за ким я найбільше тужив, за ким найбільше плакав, за Ермеліндою, над якою постійно змушався, чи над Ніно, яка кохала мене не дивлячись на всі знущання. Чи над іншими? Та пізно вже ковтати сльози, вже занадто пізно. Надто пізно я зрозумів що дружини мої не такі вже й стерви як я їх вважав. Вони мовчки терпіли і кохали мене. А що отримали від мене? Побої, сварки, звинувачення? Чи заслужили вони такого ставлення? Який же я дурень! Мінятись на старість років? Так, я показав людям що в мене є серце. Але я навряд чи зможу повністю змінитись. Не тому що не хочу, мені хочеться перестати жити як останній паскудник, але я чогось боюсь. Люди мене не зрозуміють, вони звикли бачити погану сторону Барона, а хороша сторона їх відлякає, вони почнуть вважати що я навмисно зробився добрячком. Напевно вже краще бути таким як є. З однією умовою, не псувати всім життя. Якщо я захочу на комусь відігратись, то можу це зробити на сім'ї Армая, вони ж все одно вже звикли до цього. Найгірше те що багато дітей залишились сиротами, в когось помер один з батьків, а в когось обидва полягли. Моїм дітям тоже важко, особливо молодшим, та найбільше я хвилююсь за Сіліо, хоч йому вже більше десяти, але все одно він ще дитина. Звісно мої дружини яким вдалось вижити, попіклуються про сиріт. Вони не залишать в біді дітей своїх сестер. Та все одно серце болить за своїх напів-сирот дітей. Також горе зазнали батьки, яким довелось ховати своїх дітей. Немає нічого гіршого, ніж пережити свою дитину, особливо якщо вона в тебе одна. Фонд Армая допомагав людям психологічно, дітям знаходити нових батьків, якщо в них не було родичів. Чисельність жителів Станки сильно знизилась, але на щастя не всі вимерли. Тож нас важко назвати динозаврами які вимерли без шансів на виживання. Все ж ми люди, а не динозаври, нам дано жити вічно, продовжувати свій людський рід. Ми сильні, і ми переборемо будь яку хворобу, якою страшною вона б не була. Моїм дітям, котрі втратили матерів було важко, але найбільше страждав Сіліо, адже він з народження був прив'язаний до своєї матері. На початку йому було важко підпустити до себе своїх мачух, та все ж їм вдалось зігріти його маленьке зранене серце. Я намагався мягко його підтримувати, не говорити що все мине і він забуде про горе. Адже я сам як син, котрий колись втратив своїх батьків. Також важко тужив за матір'ю, і за батьком