15. ? День "Дякую": Вчимося помічати доброту

    У третьому класі, де навчалася дівчинка на ім'я Софійка та хлопчик Тарасик, завжди було гамірно та весело. Софійка була швидка й енергійна, а Тарасик — трішки мрійливий і часто занурений у свої думки. Вони були добрими дітьми, але, як і всі, інколи забували про одну маленьку, але дуже важливу річ: казати "Дякую". Вони звикли, що їм допомагають. Якщо хтось подавав олівець, вони брали його. Якщо хтось ділився печивом, вони їли його. Це здавалося звичайним, немов сонечко вранці — воно просто є.

   Одного вівторка, коли клас готувався до свята осені, вчителька, пані Ольга, оголосила:

— Діти, завтра у нас буде особливий день! День "Дякую"! Кожен із вас отримає чарівну скриньку. Ви маєте наповнити її записками про доброту: кому і за що ви подякували сьогодні. Але є одне правило: ви можете подякувати тільки за те, що помітили самі.

   Софійка і Тарасик були заінтриговані. Вони отримали по маленькій гарній скриньці, прикрашеній зірочками.

   Наступного дня Софійка одразу взялася до справи. На перерві вона поспішала до їдальні і ледь не впала, зачепивши ногою стілець. Її сусід по парті, Андрійко, встиг притримати стілець, щоб той не повалився і не наробив шуму. Софійка швидко кивнула і побігла далі. Вона навіть не подумала про "Дякую". Пізніше Тарасик розв'язував складну задачу. Його однокласниця, Оленка, тихенько підійшла і вказала пальчиком на місце, де була невелика помилка в обчисленнях.

— О, точно, — сказав Тарасик і виправив. Він продовжив писати, забувши, що йому щойно допомогли. Наприкінці дня, коли пані Ольга попросила наповнити скриньки, Софійка і Тарасик з подивом подивилися на свої зіркові коробочки. Вони були порожні!

— Як так? — здивувалася Софійка. — Мені ж сьогодні допомагав Андрійко! А ще мені Іра поділилася мандаринкою!

— А мені Оленка допомогла з задачею, — додав Тарасик. — І тато приніс мені нову книжку! Пані Ольга посміхнулася.

— Все вірно. Доброта була, але ви її не помітили. Ви сприйняли її як щось обов'язкове. Коли ми не помічаємо доброту і не дякуємо, вона стає невидимою. А людина, яка її зробила, почувається так, ніби її старання нічого не варті.

    Раптом пані Ольга простягнула дітям два маленькі кришталеві скельця, схожі на чарівні лінзи.

— Це Секретна Лінза Вдячності. Візьміть їх. Вони не допоможуть вам побачити, а допоможуть відчути і згадати. Спробуйте згадати весь день, ніби дивитеся через ці лінзи. Софійка притулила лінзу до ока і згадала момент зі стільцем. Вона побачила, як швидко Андрійко відреагував, як він дбав про її безпеку. — Ой! — вигукнула вона. — Андрійко дбав про мене, а я навіть не усміхнулася!

   Тарасик згадав Оленку. Він побачив, як вона тихенько підійшла, щоб не привернути уваги, і як обережно підказала йому, щоб він не засмутився.

— Вона хотіла, щоб я сам вирішив задачу, а не просто списав! Вона була делікатна!

 Софійка і Тарасик зрозуміли, що дякувати треба не тільки за великі подарунки, а й за маленьку щоденну турботу. 

   Софійка швидко написала записку: “Дякую Андрійку за те, що притримав стілець і подбав про мою безпеку!” — і поклала її у скриньку.

 Тарасик написав: “Дякую Оленці за її тиху допомогу із задачею. Це було дуже чуйно!” — і поклав у свою.

   Щойно записки торкнулися дна скриньок, вони засяяли теплим, золотистим світлом! Пані Ольга пояснила:

— Слово Дякую — це сонячний промінчик, який зігріває серце того, хто зробив добро, і запалює світло у вашій скриньці. Воно робить доброту видимою і дає їй сили рости!

 В той день Софійка і Тарасик вирішили: вони більше ніколи не дозволять доброті залишатися невидимою. Вони завжди будуть носити свою Секретну Лінзу Вдячності (навіть якщо вона просто в уяві), щоб помічати все добре, що роблять для них інші.