12. Перепрошую, я був не правий: Вчимося визнавати свої помилки

  У дворі, де росло найвище горіхове дерево, жили двоє друзів, які завжди гралися разом: Олесь і Яна.
Олесь був схожий на веселого горобчика – швидкий, галасливий і дуже любив рухливі ігри. Він завжди мріяв забити "гол року". Яна була трохи схожа на мудру сову – тиха, спокійна і дуже уважна до деталей. Вона завжди намагалася все робити правильно, але, як і всі, іноді помилялася.
  Одного сонячного дня вони грали у футбол. Олесь хотів забити м’яч у ворота між двома старими пеньками.
— Дивись, Яно! Зараз буде удар! — вигукнув Олесь, замахнувся щосили і... промазав.
  М’яч, замість того, щоб летіти до пеньків, різко звернув убік і влетів прямо в квітник сусідки пані Марії.
Квітник пані Марії був її гордістю. Там стояла велика і дуже гарна дерев'яна скринька для інструментів. М'яч влучив у неї з таким гуркотом, що скринька впала, і з неї висипалися всі садові інструменти. Олесь і Яна завмерли. Вони почули кроки пані Марії. Треба було швидко щось вирішувати. Олесь, відчуваючи, як його обличчя горить від сорому, раптом випалив:
— Це... це ти! Ти мене відволікала! Якби ти не стояла там, м'яч полетів би прямо, а не в квітник!
Яна остовпіла. Її очі наповнилися сльозами.
— Але ж... це ти бив! Я просто стояла і дивилася! — тихо сказала вона.
У цей момент вийшла пані Марія. Вона побачила безлад і засмучено похитала головою.
— Ох, діти... Хто ж це наробив?
  Олесь відчув, як у нього всередині згорнувся холодний клубок. Йому було страшно, що його сваритимуть, і тому він знову показав пальцем на Яну:
— Це Яна. Вона невдало відбила м'яча, коли я подавав!
Пані Марія зітхнула і подивилася на Яну. Яна, не в силах вимовити ані слова, лише опустила голову. Їй було дуже боляче від несправедливих звинувачень.

  Коли пані Марія пішла прибирати інструменти, а Яна мовчки відійшла до гойдалки, Олесь залишився сам. Його радісний горобчик всередині перетворився на важкий камінь. Він бачив скриньку, що лежала на боці, і пам'ятав, як сам бив по м’ячу.
«Я помилився. Я влучив у скриньку. Це моя провина», — шепотів його внутрішній голос.
«Ні! Яна б засмутилася ще більше, якби пані Марія сварила мене! Так краще!» — сперечався інший, гордий голос.
  Але коли Олесь подивився на Яну, яка сумно гойдалася, його стало ніяково. Він згадав усі їхні спільні ігри, усі її добрі слова. Він зрозумів, що втратити друга через гордість набагато страшніше, ніж отримати догану за зіпсований квітник. Він відчув, що той холодний клубок у грудях не зникне, поки він не скаже правду.
  Олесь глибоко вдихнув і рішуче підійшов до гойдалки.
— Яно, — сказав він, дивлячись на свої черевики. — Я повинен тобі щось сказати.
Яна підняла очі.
— Я був не правий. Це моя провина. Я влучив у скриньку. А ще... я був дуже не правий, що збрехав пані Марії і що звинуватив тебе. Пробач мені, будь ласка.
  Коли Олесь вимовив ці слова, йому стало легко, немов із нього зняли важкий рюкзак. Янин смуток на обличчі одразу розвіявся. Її очі засяяли теплом.
— Я пробачаю, Олесю, — сказала вона, і її посмішка повернулася. — Я дуже ціную, що ти сказав правду.
  Вони разом підійшли до пані Марії, яка все ще прибирала інструменти.
— Пані Маріє, — сказав Олесь, міцно тримаючи Яну за руку. — Це я. Я вдарив по м’ячу, і я влучив у вашу скриньку. Вибачте мені. Я був не правий, що збрехав. Ми зараз усе приберемо і поставимо скриньку на місце.
  Пані Марія подивилася на Олеся, потім на Яну. Вона лагідно усміхнулася.
— Знаєш, Олесю, визнати свою помилку набагато складніше і важливіше, ніж її зробити. Я рада, що ти знайшов у собі сміливість це сказати. Вони вдвох швидко прибрали інструменти, підняли скриньку, а потім ще й допомогли пані Марії полити квіти. Олесь зрозумів: говорити "я був не правий" — це не слабкість, це справжня сила і дорослість. І ця сила допомогла йому зберегти найважливіше — його дружбу.