10. Команда мрії: Як працювати разом, навіть якщо ви дуже різні.

  В одній школі вчилися троє друзів, які були дуже-дуже різними. Стас був схожий на блискавку. Він думав швидко, говорив швидко і завжди першим біг уперед. Його ідеї були як феєрверк – яскраві, гучні, але іноді трохи... безладні.
  Софія була схожа на спокійну річку. Вона любила порядок, охайно складала свої олівці за кольором і завжди знала, де що лежить. Вона вміла слухати і помічати маленькі деталі, які пропускав Стас.
Дмитро був як пухнаста хмарка. Він був дуже добрий і завжди хвилювався, чи всім комфортно. Він майстерно міг всіх примирити, коли Стас і Софія починали сперечатися, бо дуже вже по-різному бачили світ.
Одного разу вчителька оголосила:
— Діти, ми йдемо в Зачарований Сад, але щоб знайти захований скарб — насінину, яка виросте у Дерево Дружби, вам треба працювати в команді!
Зачарований Сад був справжнім лабіринтом! Стежки плуталися, квіти шепотіли загадки, а дерева хитали гілками, показуючи хибні шляхи.

  Першою на шляху постала перешкода: Кришталевий Фонтан, який зупинявся і показував лише одну загадку на склі: "Щоб шлях відкрити, треба скласти мозаїку з кольорових камінців. Але кожен камінець має лягти у своє місце, інакше двері не відкриються."
Стас, недовго думаючи, схопив жменю камінців і почав швидко кидати їх на площину.
— Ось так! Швидше! — вигукував він. Але камінці летіли криво, падали не на свої місця, і двері Саду залишалися зачиненими.
Софія тихенько зітхнула і підійшла. Вона спокійно оглянула фонтан.
— Стасе, почекай. Подивися уважно! Кожен камінець має свій унікальний малюнок, який має співпасти з малюнком на площині. Це не швидкість, це точність!
Поки Софія спокійно і методично, ніби складаючи пазл, клала камінець за камінцем, Дмитро стояв поруч. Він бачив, як Стас нервує, і сказав:
— Стасе, а допоможи Софії! Ти ж найшвидший! Ти можеш дуже швидко подавати їй потрібні камінці з купи, щоб вона не губила часу на пошуки!
Стас одразу загорівся! Його швидкість тепер стала помічником Софіїній точності. Він блискавично знаходив потрібні камінці, а Софія ідеально вкладала їх. Клац! Клац! Клац! Мозаїка склалася, і двері до Саду відчинилися!
— Ура! — вигукнули вони.

  Глибоко в Саду друзі натрапили на Міст Страху. Він виглядав міцним, але щойно хтось ступав на нього, міст починав тремтіти й розсипатися. На табличці було написано: "Міст пройде лише той, хто не боїться попросити про допомогу, коли йому страшно." Стас, звісно, першим стрибнув на міст. Він почав хитатися, і Стасу стало дуже-дуже страшно, але він не хотів показувати цього. Він намагався бігти щосили, але міст під ногами розвалювався.
Софія кричала:

— Стасе, зупинись! Це не допомагає!
Але лише Дмитро зрозумів. Він підбіг до Стаса і просто простягнув йому руку.
— Стасе, не треба бігти самому. Нам страшно разом. Тримай мене за руку, і будемо йти повільно, але всі троє. Ми ж команда.
Софія також простягнула руку. І коли вони взялися за руки, міст раптом перестав тремтіти. Коли Стас відчув тепло їхніх рук, його страх зменшився, і він зміг іти повільно, крок за кроком, тримаючись за друзів. Вони пройшли Міст Страху.
  Нарешті, вони дійшли до місця, де лежала Насінина Дружби. Вона сяяла золотистим світлом.
Стас сказав:

— Ми змогли! Я такий радий, що не біг сам!
Софія додала:

— І я рада, що ми навчилися не лише бути точними, а й допомагати один одному.
Дмитро посміхнувся:

— Бачите? Ми дуже різні. Стас — швидкий і сміливий. Софія — точна і уважна. А я... я той, хто нагадує, що триматися разом — найважливіше.
  Вони зрозуміли, що Команда мрії — це не коли всі однакові. Команда мрії — це коли кожен приносить свою унікальну силу. Швидкість Стаса, точність Софії та доброта Дмитра. Коли їхні різні якості з’єдналися, вони стали непереможними. Діти обережно взяли насінину і разом посадили її у шкільному саду. А коли Дерево Дружби виросло, воно дало плоди – солодкі, як перемоги, здобуті разом.