6. Непрохані поради: Чому не варто радити, коли не просять.

  У сонячному дворі, де завжди було багато сміху та галасу, жив хлопчик на ім'я Андрій. Андрій був дуже розумним і все знав... або, принаймні, так думав. Його найбільшою пристрастю було роздавати поради, навіть коли його про це не просили. Андрій вважав, що він точно знає, як усе має бути.
  Одного разу Андрій підійшов до великої пісочниці. Там сиділа дівчинка на ім'я Софійка. Вона, насупивши брівки, зосереджено будувала височенну вежу із мокрого піску. Вежа хиталася, але Софійка була дуже обережна. Андрій підбіг і, не питаючи, голосно прокричав:

– Ти що, не знаєш, як треба? Не так! Бери пісок не тут, а звідти! І притискай його сильніше! А лопатку тримай лівою рукою! Так вежа точно впаде!

 Софійка від несподіванки злякалася і різко відсмикнула руку. Останній, найважливіший шар вежі... зісковзнув і розвалився. Весь її замок перетворився на купу піску. Софійка надула губи і ледь не заплакала.

– Андрію, навіщо ти кричиш? Я старалася! Я майже закінчила! Ти мене налякав і зруйнував усе! Я б сама її добудувала, навіть якби вона впала! — сказала вона тихо.

Андрій здивовано знизав плечима:

–Я ж хотів допомогти! Я просто сказав, як треба!
  Наступного дня Андрій побачив Дениска. Дениско сидів за столиком і малював кольоровими олівцями. Це мав бути дивовижний космічний корабель. Дениско вибирав між синім і фіолетовим, намагаючись вирішити, яким кольором зафарбувати крила.

–Егей, що ти там думаєш? Яка різниця! Малюй червоним! Космічні кораблі мають бути червоними! Це ж очевидно! І ось цю частину зафарбуй швидко, не виводь так акуратно, це займе цілу вічність! — порадив Андрій, тицяючи пальцем у малюнок.

  Дениско відклав олівці і закрив малюнок долонею.

–Андрію, ти молодець, але... Я хотів, щоб мій корабель був фіолетовим. Тому що це мій корабель, і мені подобається фіолетовий. А коли ти мені кажеш "це очевидно", ти ніби відбираєш у мене мій власний задум. Мені тепер нецікаво його закінчувати, — пояснив Дениско. — Я хочу сам вирішувати, якого кольору мій корабель.

Андрій відійшов, почуваючись трохи ніяково. Його поради були такі прості! Чому ж вони нікому не подобалися?
  Увечері Андрій сів на гойдалку і думав. Він згадав, як Софійка засмутилася через зруйновану вежу, і як Дениско сховав свій малюнок. Він зрозумів, що його непрохані поради діяли як маленький, невидимий, але колючий м'ячик: вони лякали, ламали роботу, забирали радість від того, що робиш сам, і показували, що ти не довіряєш другу. "Я ж просто повинен був почекати," — подумав Андрій. — "Якщо вони захочуть, то попросять!"
  Наступного дня Андрій прийшов на майданчик. Він побачив, як Петрик намагається закинути м'яч у баскетбольне кільце. М'яч постійно пролітав мимо. Андрій вже відкрив рота, щоб сказати: "Ти неправильно тримаєш лікті!" Але в останню мить він згадав сумні очі друзів і... промовчав. Він просто підійшов до Петрика, постояв трохи поруч і тихо запитав:

– Петрику, у тебе такий сильний кидок! Тобі потрібна моя допомога? Я можу потримати драбинку, щоб ти краще бачив кільце, або щось підказати?" Петрик перестав кидати, повернувся і посміхнувся.

– О, Андрію! Так, будь ласка! Я вже втомився! Ти можеш просто потримати м'яч і подавати його мені? І, якщо не важко, подивися, куди він летить, я ж його не бачу! — попросив Петрик. Андрій з радістю допоміг. Вони разом тренувалися, і незабаром Петрик закинув м'яч прямо в кільце!

– Дякую, Андрію! Ти такий чудовий помічник! — сказав Петрик. Андрій відчув, що допомагати, коли тебе просять, набагато приємніше, ніж кричати свої поради.
  Непрохана порада схожа на дзвінок у двері: якщо ти не чекав гостя, то можеш злякатися або розсердитися. Прохана порада — це очікуваний подарунок, від якого радіє серце.
Запам'ятай головне правило дружби:
Перш ніж щось радити, запитай: "Тобі потрібна моя допомога?"
  Давай друзям шанс спробувати самостійно! Тоді ваша спільна робота стане справжньою радістю!