5. Таємниця особистого простору: Скільки кроків до комфортної дружби?

  Жили-були двоє найкращих друзів — Софійка та Тимур. Софійка любила спокійні ігри: малювати чарівних тварин, будувати вежі з конструктора і читати книжки про далекі планети. А Тимур був схожий на маленький ураган — енергійний, веселий і завжди готовий до пригод. Він обожнював свою подругу і хотів ділитися з нею кожною своєю емоцією.
  Але останнім часом Софійка почала помічати щось дивне. Коли вона малювала, Тимур нахилявся так близько, що його кучері лоскотали їй щоку. Коли вона хотіла щось розповісти, він підходив так близько, що їй доводилося трошки відступати назад. А коли вони гралися конструктором, він міг без попередження взяти деталь прямо з її рук.
  Софійці було дуже незручно. Вона любила Тимура, але їй здавалося, ніби на неї тисне невидима стіна. Іноді їй навіть хотілося стати зовсім маленькою, щоб її ніхто не помічав. Через це вона почала уникати свого друга, і Тимур ніяк не міг зрозуміти, що сталося.
– Чому Софійка більше не хоче зі мною гратися? — сумно запитав він одного дня свою старшу сестричку Олену.
  Олена уважно вислухала брата і загадково усміхнулася.

– Здається, я знаю, в чому ваша проблема. Ви ще не відкрили таємницю комфортної дружби. Ходімо, я вам дещо покажу.
  Вона покликала Софійку, яка самотньо сиділа на лавці, і попросила друзів стати одне навпроти одного.
– А тепер, Софійко, — сказала Олена, — простягни руки вперед, ніби хочеш обійняти велику прозору кульку. Бачиш? Це твій особистий простір. Це така невидима бульбашка, всередині якої ти почуваєшся спокійно і затишно. У кожної людини є така бульбашка, і її розмір може бути різним.
  Тимур здивовано подивився на подругу. Він ніколи не думав про таке.
– Твоя бульбашка, Тимуре, можливо, трошки менша, бо ти любиш обійми і активні ігри, — продовжила Олена. — А Софійчина — трохи більша. І коли ти підходиш занадто близько без дозволу, ти ніби вриваєшся в її затишну бульбашку, і їй стає некомфортно. Це не тому, що ти їй не подобаєшся, а тому, що ти порушуєш її межі.
– То що ж мені робити? — розгублено запитав Тимур.
– Все дуже просто, — заспокоїла його Олена. — Потрібно навчитися бачити ці невидимі бульбашки. Перш ніж підійти дуже близько, можна запитати: "Можна я подивлюся твій малюнок ближче?" або "Можна я сяду поруч?". А ще можна спостерігати. Якщо ти бачиш, що людина робить крок назад або відхиляється — це знак, що ти підійшов занадто близько.
  Софійка з полегшенням видихнула. Нарешті хтось пояснив те, що вона відчувала!
–Тимуре, мені дуже подобається з тобою дружити, — тихо сказала вона. — Але іноді мені потрібно трохи більше місця. Просто як моїм квітам на підвіконні — їм теж потрібен простір, щоб рости.
  Тимур усе зрозумів. Йому стало трохи соромно, але водночас він був радий, що таємниця розкрита.
З того дня їхня дружба стала ще міцнішою. Тимур навчився бути уважнішим і завжди тримався на відстані одного дружнього кроку. Він зрозумів, що для того, аби поділитися радістю, не обов'язково стояти впритул. А Софійка перестала його уникати і знала, що завжди може сказати, якщо їй щось незручно.
  Так вони дізналися, що до комфортної дружби не потрібно рахувати кроки. Потрібно просто поважати невидиму бульбашку одне одного і слухати не тільки словами, а й серцем, щоб усім було затишно та радісно.