4. Слухай серцем, а не тільки вухами: Вчимося активному слуханню.

  В одному затишному дворі жив хлопчик на ім'я Назарчик. Він був добрим і веселим, але мав одну маленьку звичку: він рідко дослуховував інших до кінця. Коли його подружка Оля починала щось розповідати, Назарчик вже вигадував свою історію. Коли мама просила його про щось, він чув лише перші слова, а потім біг гратися, думаючи, що все зрозумів. Через це він часто потрапляв у кумедні, а іноді й прикрі ситуації.
  Одного разу Назарчик повернувся зі школи дуже схвильований. Він змайстрував на уроці праці чудового паперового літачка – найкращого в класі! Він не міг дочекатися, щоб показати його своєму дідусеві.
  Дідусь сидів у кріслі-гойдалці на веранді.
–  Дідусю, дідусю, подивись! – закричав Назарчик ще з порога і почав швидко розповідати. – Він так класно літає, я додав йому спеціальні закрилки, і вчителька мене похвалила, а ще…
  Дідусь лагідно подивився на онука, відклав газету і запитав:

– Це чудово, Назарчику. А розкажи, як минув твій день? Може, сталося щось іще цікаве?
Але Назарчик його наче й не чув.

– Ти тільки подивись, як він зараз полетить! – вигукнув він і запустив літачок, який, на жаль, одразу врізався у кущ троянд.
  Хлопчик засмутився. А дідусь підійшов, обійняв його і тихо сказав:

–  Ти так поспішав мені все розповісти, що зовсім не слухав, що я тобі казав. Ти слухав тільки вухами, але не серцем.
– Серцем? – здивувався Назарчик. – Хіба серце вміє слухати?
– Ще й як, – усміхнувся дідусь. – Слухати вухами – це просто чути звуки та слова. А слухати серцем – це означає намагатися зрозуміти, що відчуває людина, яка з тобою говорить. Це означає дивитися їй в очі, не перебивати і ставити запитання, щоб краще все збагнути.
  Дідусь запропонував Назарчикові спробувати.Наступного дня до Назарчика прийшла його подружка Оля. Вона була дуже засмучена.
– Мій котик Мурчик захворів, – почала вона, і сльозинки забриніли на її очах. – Він нічого не їсть і тільки лежить…
  Назарчик вже хотів був розповісти про смішного собаку, якого бачив у парку, щоб розвеселити подружку. Але раптом він згадав слова дідуся. Він зупинився, подивився Олі в очі, взяв її за руку і запитав:

– Тобі, мабуть, дуже сумно і страшно за нього?
Оля здивовано кивнула.

– Так! Я так за нього хвилююся.
– А ви показували його лікарю? – продовжив розпитувати Назарчик, уважно слухаючи її відповіді.
Вони довго розмовляли. Назарчик не перебивав, не розповідав про себе, а просто був поруч і слухав. Коли Оля йшла додому, вона сказала: «Дякую, Назарчику. Мені стало трошки легше, коли я тобі все розповіла.
  Того вечора, коли мама попросила Назарчика допомогти полити квіти, він не просто кивнув, а перепитав:

–  Мамо, а які саме квіти полити? І скільки води їм потрібно?

Мама дуже зраділа такій уважності сина.

Назарчик зрозумів, що мав на увазі дідусь. Коли ти слухаєш серцем, ти не просто чуєш слова. Ти чуєш радість, смуток, хвилювання свого друга. Ти краще розумієш прохання мами. Ти даруєш людині свою увагу, і це – найкращий подарунок. Світ навколо стає набагато цікавішим і добрішим, коли починаєш слухати не тільки вухами, а й великим, чуйним серцем.