3. Коли ми не сходимось у смаках: Про повагу до чужих уподобань.

  Жила-була у сонячному містечку компанія друзів: меткий Сашко, мрійлива Оленка та веселий Іванко. Вони все робили разом: гралися у квача, будували замки з піску і ділилися найсмачнішими цукерками.   Та одного дня між ними пробігла тінь непорозуміння. А почалося все з яблук. Сашко приніс на дитячий майданчик велике червоне яблуко, хрумке і солодке.

— Пригощайтеся! – гордо промовив він. – Це мій улюблений сорт, кращого у світі немає!
  Оленка, яка саме діставала з рюкзака своє зелене, трохи кисленьке яблуко, здивовано подивилася на друга.

— А мені більше до смаку ось таке, – сказала вона. – Воно таке соковите і освіжаюче.
Тут у розмову втрутився Іванко, який ласував жовтим, м'яким яблуком.

— А ви моє куштували? Воно ж солодке, як мед! – вигукнув він.
  І тут друзі почали сперечатися. Кожен намагався довести, що саме його яблуко – найсмачніше. Сашко казав, що зелені яблука надто кислі, Оленка морщилася від думки про "прісні" жовті, а Іванко не розумів, як можна їсти "твердющі" червоні. Від веселої дружби не залишилося й сліду, на майданчику запанувала тиша.
  Повз них проходила мудра тітонька Софія, їхня сусідка. Побачивши засмучені обличчя дітей, вона запитала, що трапилося. Друзі, перебиваючи один одного, розповіли їй про свою яблучну суперечку.
Тітонька Софія лагідно посміхнулася і сказала:

— А знаєте, чому ви сперечаєтесь? Бо ви всі маєте рацію. Для кожного з вас саме ваше яблуко – найкраще. І це чудово!
Діти здивовано переглянулися.

— Як це? – невпевнено запитав Сашко.
— Уявіть собі, якби у світі всі квіти були однакового кольору, наприклад, тільки червоні, – почала пояснювати тітонька Софія. – Чи був би сад таким гарним без жовтих соняшників, синіх волошок і білих ромашок? Так само і з нашими смаками. Комусь подобається червоний колір, а комусь – синій. Хтось любить грати у футбол, а хтось – малювати. Хтось у захваті від гучної музики, а комусь до вподоби тихий спів пташок.
  Вона присіла біля дітей і продовжила:

— Те, що нам щось подобається, а щось – ні, робить кожного з нас унікальним, не схожим на інших. Ваші різні смаки – це не привід для сварок, а чудова можливість дізнатися щось нове. Сашко може дати скуштувати своє яблуко Оленці, а вона – поділитися своїм з Іванком. Можливо, вам і не сподобається смак чужого яблука, але ви дізнаєтесь, що буває і так. А головне – ви проявите повагу до смаку свого друга.
Друзі замислились над словами тітоньки Софії. Їм стало соромно за свою суперечку.
— Вибач, Оленко, – першим промовив Сашко. – Я не хотів тебе образити.
— І ви мене вибачте, – сказала Оленка. – Давайте спробуємо яблука один одного!
Вони обережно відкусили шматочки від яблук своїх друзів. І хоча кожному, як і раніше, найбільше смакувало своє, вони з усмішкою визнали, що й інші яблука по-своєму добрі.
  З того дня Сашко, Оленка та Іванко зрозуміли важливу річ: сперечатися про смаки – марна справа. Набагато цікавіше ділитися своїми уподобаннями, дізнаватися про те, що люблять інші, і поважати вибір кожного. Адже справжня дружба не залежить від того, якого кольору ти любиш яблука, а від того, чи вмієш ти поважати і цінувати своїх друзів такими, якими вони є, з усіма їхніми унікальними смаками.