1. Окуляри емпатії: Як спробувати подивитися на світ очима іншого.

  Жив собі у веселому сонячному дворі хлопчик на ім'я Максим. Він був швидким, гучним і дуже любив грати у футбол. Максим завжди знав, як краще: як швидше забити гол, як правильніше збудувати вежу з конструктора і яка гра найцікавіша. І він дуже дивувався, коли інші діти робили щось не так, як він.
Одного разу він грав у футбол, а його однокласник Сашко, що стояв на воротах, пропустив легкий м'яч.
— Ну як так можна?! — вигукнув Максим. — Це ж було так просто!
  Сашко нічого не відповів, лише опустив голову, а його щоки почервоніли.
Трохи згодом Максим побачив, як Оленка сидить на лавці й малює щось у своєму блокноті, замість того, щоб бігати з усіма.
— Чому ти завжди сидиш сама? Це ж нудно! — сказав він, пробігаючи повз.
  Оленка лише сильніше притиснула до себе блокнот і нічого не відповіла.
  Максиму здавалося, що він усіх розуміє, але насправді він бачив світ лише своїми очима. Того вечора, трохи засмучений, що ніхто не хоче грати «правильно», він брів парком і натрапив на дивну маленьку крамничку з вивіскою «Майстерня дивовижних речей». Всередині за столом сидів сивий і добрий дідусь у смішних круглих окулярах.
— Чого сумуєш, хлопче? — запитав він.
— Та от, ніхто мене не розуміє, — поскаржився Максим. — Сашко не може зловити м'яч, Оленка не хоче бігати... Вони якісь дивні.
Дідусь-майстер усміхнувся і зняв зі столу невелику оксамитову коробочку.
— Я маю для тебе дещо особливе. Це — Окуляри Емпатії.
Максим здивовано подивився на просту пару окулярів у тонкій оправі.
— А що вони роблять? — запитав він.
— Вони допомагають зрозуміти нове, трохи чарівне слово — емпатія. Емпатія — це надзвичайна здатність не просто дивитися на іншу людину, а спробувати на хвилинку подивитися на світ її очима. Це вміння ніби зазирнути в серце іншого і спробувати відчути те, що відчуває він. Одягни їх і подивися на своїх друзів завтра.
  Наступного дня Максим прийшов на шкільне подвір'я. Знову почалася гра у футбол. Сашко знову стояв на воротах, і до нього летів м'яч. Максим швидко одягнув чарівні окуляри і подивився на друга.
Раптом усе змінилося. Максим відчув, як сильно калатає серце Сашка. Він відчув його страх: «А що, як я знову не зловлю? А що, як з мене знову будуть сміятися?». М'яч здавався не маленьким і легким, а величезним і швидким! І коли Сашко пропустив гол, Максим відчув не злість, а гірке розчарування і сором, що пекли щоки друга.
— Нічого страшного, Сашко! — несподівано для себе крикнув Максим. — Наступного разу зловиш!
Сашко здивовано підняв очі й уперше за день усміхнувся.
  Потім Максим побачив Оленку на її улюбленій лавці. Він знову одягнув окуляри й подивився на неї.
І раптом галасливе подвір'я стало для нього не веселим, а надто гучним і метушливим. Йому захотілося тиші та спокою. А коли він подивився на блокнот, то побачив не просто папір, а цілий чарівний світ, де жили казкові звірі та росли дивовижні квіти. Максим відчув, як добре і затишно було Оленці у цьому світі, який вона створювала сама. Він відчув її радість від кожного нового штриха олівця.
  Максим тихо підійшов і сів поруч.
— Що ти малюєш? — спокійно запитав він.
— Дракона, який охороняє квіти, — тихо відповіла Оленка і показала малюнок.
— Ого, як гарно! — щиро сказав Максим.
  Він зняв окуляри, але дивне відчуття залишилося. Він більше не хотів нікого виправляти чи змушувати робити так, як хочеться йому. Він зрозумів: Сашко не був поганим воротарем — він просто боявся помилитися. Оленка не була нудною — вона просто любила спокій і світ своїх фантазій.
  Він зрозумів, що таке емпатія. Це не чари. Це просто бажання зупинитися на мить і запитати себе: «А що зараз відчуває інша людина?». Це вміння бути добрим і уважним.
І хоча чарівні окуляри зникли так само раптово, як і з'явилися, вони були Максиму більше не потрібні.   Адже він навчився вмикати свою власну, внутрішню емпатію — найпотужнішу суперсилу, яка робить людей справжніми друзями.