7. Коли я не хочу ділитися: Чому "моє" – це нормально.

  Ранок Артема почався з сонячних зайчиків, які танцювали на стінах, і великої яскравої коробки на столі. Це був його день народження! Серце хлопчика калатало від щастя, коли він розривав папір. А всередині... всередині був він! Блискучий, сріблястий робот Вольт з очима-ліхтариками, який умів ходити і навіть говорити кілька фраз. Це був найкращий подарунок у світі.
   Артем обережно дістав Вольта, поставив на підлогу і цілу годину захоплено вивчав інструкцію, натискав на кнопки й слухав його кумедне "При-віт! Я – Вольт! Го-то-вий до при-год!". Це був не просто робот. Це був його друг, його таємниця, його скарб. Після обіду у двері подзвонили. На порозі стояв його найкращий друг Денис.
– Привіт! Показуй, що тобі подарували! – весело вигукнув він.
Очі Дениса одразу ж натрапили на Вольта, який стояв на полиці.
– Ого! Який класний! А що він уміє? А можна спробувати? – Денис простягнув руки до робота.
Усередині Артема щось стислося. Він ще сам не до кінця розібрався з усіма кнопками. Йому було страшно, що Денис може випадково щось зламати або що робот перестане бути таким особливим, його особистим.
– Ні, не можна, – тихо, але твердо відповів Артем. – Він новий. Я ще сам не грався.
Денис здивовано подивився на друга.
– Як це не можна? Ми ж друзі! Друзі завжди діляться. Ну дай, будь ласка, я тільки одну хвилиночку!
– Я не хочу, – повторив Артем, відчуваючи себе жахливо. Він не хотів ображати Дениса, але думка про те, що хтось інший буде керувати Вольтом, була неприємною.
– Ти жаднюга! – ображено випалив Денис, схрестивши руки на грудях.
Це слово боляче вдарило Артема. "Жаднюга". Хіба він жадібний? Він завжди ділився своїми машинками, конструктором, навіть улюбленим печивом. Але Вольт... Вольт – це щось інше.
Сумних хлопців побачив дідусь Артема. Він не став нікого сварити, а натомість покликав їх до своєї маленької майстерні у гаражі. Там пахло деревом і фарбою.
– Дивіться, – сказав дідусь, показуючи на стіну з інструментами. – Ось цей молоток. Ним може користуватися будь-хто, кому треба забити цвях. Я завжди ним ділюся. А ось ці плоскогубці – теж спільні.
  Потім він обережно взяв зі спеціальної оксамитової підкладки маленький, хитромудрий інструмент для різьби по дереву.
– А це – мій особливий різець. Мені його подарував мій тато. Я ним дуже дорожу і працюю дуже обережно. Цей інструмент я не даю нікому. Не тому, що я жадібний, а тому, що він для мене дуже цінний і вимагає особливого ставлення.
  Дідусь подивився на хлопців.
– У кожної людини є "спільні молотки", якими вона рада ділитися з друзями, і є "особливі різці". Це може бути нова іграшка, подарована бабусею ковдра, особистий щоденник або просто час, коли хочеться побути наодинці. Мати такі "особливі речі" – це абсолютно нормально. Це не робить вас жадібними. Це означає, що ви вмієте цінувати те, що для вас важливе.
Артем і Денис мовчки слухали. Денису стало соромно, що він назвав друга жаднюгою. Він же не знав, що Вольт для Артема – як дідусів різець.
– Вибач, – першим порушив тишу Денис. – Я не подумав.
Артем відчув величезне полегшення. Його зрозуміли!
– І ти вибач, що я так різко. Я просто дуже за нього переживав. Хочеш, я покажу тобі, як він смішно крокує і світить очима? Я буду керувати, а ти подивишся. А потім можемо збудувати для нього гараж з мого старого конструктора.
– Давай! – зрадів Денис.
  Того дня друзі не гралися роботом разом, але вони провели час набагато краще. Вони будували для нього дім, сміялися з його рухів і разом придумали йому цілу історію пригод.
Артем зрозумів, що має повне право на своє "моє", і це не руйнує дружбу. А Денис дізнався, що справжня дружба – це не коли тобі дають усі іграшки, а коли поважають твої почуття та твої "особливі речі", навіть якщо ти почув слово "ні".