6. Тіло – мій дім: Про повагу до власних фізичних кордонів.

  За високими соняшниками, у затишному дворі, жили двоє найкращих друзів – Мар'янка та Льоша. Вони все робили разом: будували фортеці з диванних подушок, влаштовували перегони на самокатах і ділилися найсмачнішими яблуками з бабусиного саду.
  Мар'янка була дівчинкою-сонечком. Вона обожнювала обійматися. Коли їй було весело, вона обіймала. Коли вона хотіла підтримати друга, вона обіймала. А коли вони перемагали у грі, вона могла з розгону застрибнути на Льошу, щоб поділитися своєю радістю. Льоша дуже цінував дружбу з Мар'янкою, але він був трішки іншим. Йому не завжди подобалися раптові обійми. Іноді, коли Мар'янка несподівано лоскотала його або хапала за руку, він відчував себе ніяково, наче хтось без дозволу зайшов до його кімнати. Але він мовчав. Він дуже не хотів образити свою найкращу подругу.
  Одного теплого дня друзі грали у піратів. Їхнім кораблем була стара дерев'яна лавка, а скарбом – коробка з-під печива, наповнена блискучими каштанами. Після довгої подорожі уявними морями вони нарешті "знайшли" скарб.
– Ура! Ми це зробили! – закричала Мар'янка, і її очі засяяли від щастя. Вона підбігла до Льоші і, як завжди, радісно стрибнула на нього, щоб міцно-міцно обійняти. Але цього разу Льоша не втримався на ногах. Вони обоє гепнулись на м'яку траву. Каштани розкотилися по всьому двору. Льоші не було боляче, але йому стало дуже неприємно. Він відчув, як усередині все стислося.
– Мар'янко, не роби так, будь ласка! Мені це не подобається! – трохи різко сказав він, підводячись.
Обличчя Мар'янки вмить стало сумним. Вона ж хотіла як краще, хотіла поділитися радістю. Сльози почали наповнювати її очі.
– Але чому? Я ж просто хотіла тебе обійняти...
Свідком цієї сцени стала мама Льоші, яка саме вийшла на ґанок. Вона побачила розгублених дітей і лагідно покликала їх до себе.
– Здається, моїм піратам потрібна допомога, – усміхнулася вона. – Ходіть-но сюди.
Коли діти сіли поруч, мама взяла Льошу за руку і запитала:
– Льошо, уяви, що твоє тіло – це твій власний будиночок. Тобі в ньому затишно і безпечно. Чи подобається тобі, коли хтось вривається до твого будиночка без стуку?
Льоша замислився і похитав головою:
– Ні. Я б хотів, щоб спочатку запитали дозволу.
Тоді мама подивилася на Мар'янку:
– Мар'янко, а твоє тіло – це твій будиночок. І ти в ньому господиня. Ти любиш, коли до тебе приходять гості з веселими обіймами, правда?
Мар'янка кивнула.
– Ось бачите, – продовжувала мама. – У кожного з нас є такий чарівний будиночок. І у кожного свої правила. Хтось, як Мар'янка, любить, коли двері його будиночка завжди відкриті для обіймів. А хтось, як Льоша, любить, щоб перед тим, як зайти в гості, до нього чемно постукали. І те, й інше – абсолютно нормально. Найголовніше – поважати правила будиночка свого друга.
Діти уважно слухали. Вони вперше подивилися на обійми та дотики з такої точки зору.
– Я не знала, що твій будиночок має такі правила, – тихо сказала Мар'янка, дивлячись на Льошу. – Вибач, що я вривалася без стуку.
– А ти вибач, що я так різко відповів, – сказав Льоша. – Я просто не знав, як пояснити.
І тоді Мар'янці сяйнула чудова ідея:
– А давай придумаємо секретний пароль! Коли я захочу тебе обійняти, я розведу руки в сторони і запитаю: "Можна в гості?".
Льоша зрадів:
– А я, якщо буду не проти, скажу: "Ласкаво прошу!". Або, якщо не захочу, просто посміхнуся і дам тобі "п'ять"!
  З того дня їхня дружба стала ще міцнішою. Мар'янка навчилася "стукати" в будиночок Льоші, а він – чемно казати про свої почуття. Вони зрозуміли найголовніше: поважати тіло друга так само важливо, як і ділитися з ним найсмачнішими яблуками. Адже справжня дружба – це турбота, яка починається з поваги до особистого простору, до того найпершого і найважливішого дому, який є у кожної людини, – її власного тіла.