5. Мої почуття – мої друзі: Чому важливо розуміти, що ти відчуваєш.

  Жив собі хлопчик Артем. Він любив збирати конструктор, читати про динозаврів і ганяти на самокаті. Але була в Артема одна таємниця: іноді всередині нього зчинялася справжня буря, а він навіть не знав, як вона називається.
  Одного вівторка така буря почалася з самого ранку. Спочатку улюблена чашка вислизнула з рук і розбилася. Потім по дорозі до школи його оббризкала машина. А на математиці він так старався розв'язати задачу біля дошки, що від хвилювання все переплутав. Клас засміявся. Артем відчув, як усередині все стискається, а щоки стають гарячими. Коли вчителька запитала, що з ним, він лише пробубонів:
— Я засмутився.
  Але слово "засмутився" було занадто маленьким і блідим, щоб описати ту бурю, що вирувала в ньому. На перерві однокласник Сашко підбіг і весело запропонував:
— Артеме, гайда грати у квача!
— Не хочу, — похмуро відповів Артем і відвернувся.
— Чому? Ти образився? — здивувався Сашко.
— Я не знаю! Просто відчепись! — вигукнув Артем і сам злякався свого різкого голосу.
  Сашко знизав плечима і побіг до інших дітей. А Артем залишився сам, і до його внутрішньої бурі додався ще й холодний, неприємний дощик самотності. Він не хотів кричати на друга, але чомусь не міг інакше.
  Цю розмову випадково почула шкільна бібліотекарка, пані Ірина. Вона носила кумедні окуляри і завжди пахла старими книжками та м'ятним чаєм. Вона не стала нічого розпитувати, а просто підійшла до Артема і простягнула йому маленьке запрошення, схоже на старовинний сувій.
На ньому було написано: "Запрошуємо до Клубу Дослідників Почуттів. Ми вивчаємо дивовижний світ, що всередині нас. Зустріч сьогодні після уроків у читальній залі". Артемові стало цікаво. Після уроків він несміливо прочинив двері бібліотеки. За великим круглим столом уже сиділо кілька дітей з його школи, а пані Ірина розкладала на столі різнокольорові картки.
— Вітаю, Артеме! Ти якраз вчасно, — м'яко посміхнулася вона. — Сьогодні ми говоримо про наших внутрішніх друзів.
— Про друзів? — здивувався хлопчик. — Я думав, ми про почуття.
— А почуття і є нашими друзями та помічниками, — відповіла пані Ірина. — Просто з ними, як і з будь-якими друзями, треба познайомитись і навчитися їх розуміти.
  Пані Ірина взяла до рук дві картки. На одній був намальований яскравий феєрверк, а на другій — небо з хмаринками, сонцем і дощем.
— Дивіться, дослідники, — почала вона. — Часто ми плутаємо дві речі: емоції та почуття. Але це не одне й те саме. Емоції — це як спалахи феєрверку. Вони швидкі, яскраві і виникають миттєво як відповідь на щось. Ось, наприклад, ти йдеш коридором, а з-за рогу раптом вистрибує друг і кричить "Бу!". Ти здригнувся — це емоція страху. Тобі дали смачну цукерку — ти миттєво зрадів. Це емоція радості. Емоції тривають недовго, як спалах. А почуття — це як погода. Вони тривають довше, іноді цілий день, а то й багато днів. Почуття складаються з різних емоцій. Наприклад, почуття любові до батьків. Воно складається зі спалахів-емоцій радості, коли вони поруч, ніжності, коли ви обіймаєтесь, і навіть суму, коли ви сумуєте за ними.
— Тож коли я розбив чашку, — несміливо почав Артем, — мій різкий переляк був емоцією?
— Саме так! А те, що ти відчував потім цілий день, — це вже було почуття. Давай спробуємо його назвати.
  Пані Ірина розклала на столі велику "Карту Почуттів". На ній були намальовані чоловічки, що відчували різні стани.
-Радість. Це тепле, сонячне почуття. Ти відчуваєш його, коли отримуєш довгоочікуваний подарунок, коли тобі вдається щось складне, коли ти смієшся з друзями або їси улюблене морозиво. Радість каже тобі: "Те, що відбувається, — добре! Насолоджуйся!"
- Сум. Це тихе, іноді прохолодне почуття. Ти сумуєш, коли ламається улюблена іграшка, коли доводиться прощатися з кимось, коли закінчуються канікули. Сум допомагає нам пережити втрату і каже: "Це було для тебе важливим".
- Злість (Гнів). Це гаряче, колюче почуття. Ти злишся, коли хтось несправедливо тебе ображає, забирає твою річ без дозволу або коли в тебе щось довго не виходить. Злість — це твій внутрішній захисник. Вона каже: "Мої кордони порушили! Потрібно щось змінити!"
-  Страх. Це холодне почуття, від якого все стискається. Ти боїшся, коли залишаєшся сам у темряві, коли тобі сниться поганий сон або коли ти маєш виступати перед усім класом. Страх — це твій охоронець. Він попереджає: "Будь обережним, тут може бути небезпечно!"
-  Здивування. Це почуття широко розплющених очей. Ти дивуєшся, коли бачиш фокус, коли дізнаєшся неймовірний факт про динозаврів або коли раптом починається салют. Здивування каже: "Ого, світ цікавий! Дізнайся більше!"
- Сором. Це почуття, від якого хочеться сховатися. Тобі соромно, коли ти зробив щось не так, і всі це побачили, або коли тебе насварили при друзях. Сором допомагає нам розуміти правила поведінки в суспільстві.
  Артем дивився на карту і раптом зрозумів. Вранці він відчував не просто "засмучення". Він відчував злість на себе через задачу, сором через сміх однокласників і сум через розбиту чашку. Всі ці почуття змішалися у велику незрозумілу бурю.
— Коли ти називаєш своє почуття, — продовжувала пані Ірина, — ти ніби вмикаєш ліхтарик у темній кімнаті. Буря стає не такою страшною, бо ти її бачиш і розумієш.
Вона подивилася на Артема.
— Якби ти вранці зміг сказати Сашкові: "Я зараз злюся і мені соромно, тому не хочу грати", як думаєш, він би тебе зрозумів?
— Мабуть, так, — тихо відповів Артем. — Він би не подумав, що я злюся на нього.
— Саме так! — кивнула пані Ірина. — Ось чому розуміти свої почуття так важливо.
  По-перше, це допомагає краще зрозуміти себе. Ти знаєш, що з тобою відбувається, і не лякаєшся власних реакцій.
  По-друге, це допомагає іншим зрозуміти тебе. Коли ти можеш пояснити, що відчуваєш, людям легше тобі допомогти або просто не заважати, коли тобі потрібен спокій.
  І по-третє, кожне почуття — це важливий сигнал. Радість підказує, що тобі подобається. Сум — що для тебе цінне. Злість — що потрібно захистити. А страх — де бути обережним. Твої почуття — це твої друзі, які завжди підкажуть правильний шлях. Виходячи з бібліотеки, Артем почувався так, ніби отримав чарівну карту до власного серця. Наступного дня він підійшов до Сашка і сказав:
— Вибач, що я вчора накричав. Мені було соромно через задачу, і я розлютився на себе.
Сашко посміхнувся:
— Та нічого! Хочеш, я покажу тобі, як її розв'язати?
І в цю мить Артем відчув тепле, сонячне почуття. І він точно знав його ім'я. Це була радість. І ще трішки полегшення. І він зрозумів, що мати таких друзів, як почуття, — це справжній скарб.