10. Право на помилку: Як не картати себе за невдачі.

  У мальовничій долині, оточеній співаючими річками та смарагдовими пагорбами, розкинулось дивовижне Місто Майстрів. Кожен його мешканець щось умів робити найкраще за всіх: хтось випікав найпухкіші у світі булочки, хтось малював картини, що оживали, а хтось складав з паперу дивовижних птахів. У цьому місті жили двоє друзів — хлопчик Данилко та дівчинка Оленка.
  Данилко мріяв збудувати найвищу вежу з дерев'яних кубиків, а Оленка — намалювати найяскравішу веселку. Вони дуже старалися, але часто в них щось не виходило. Вежа Данилка раз у раз розсипалася, не досягнувши й половини задуманої висоти, а фарби на малюнку Оленки змішувалися, і замість веселки виходила сіра пляма. І щоразу після невдачі з ними відбувалося щось дивне. Над головою Данилка з'являлася маленька сіра хмаринка, яка бурмотіла неприємні слова: "Ти незграба! У тебе ніколи нічого не вийде! Навіщо ти взагалі за це взявся?". А на плече Оленки сідав маленький невидимий критик і шепотів: "Знову все зіпсувала! Ти погана художниця! Інші діти малюють набагато краще!". Від цих слів друзям ставало так сумно, що опускалися руки. Данилко розкидав кубики і йшов сидіти під деревом, а Оленка ховала свої фарби і більше не хотіла малювати.
  Одного разу їхню печаль побачив найстаріший і наймудріший мешканець міста, Майстер Часу. Він підійшов до дітей і спитав:
— Чому ви такі засмучені, юні майстри?
— Ми не майстри, — зітхнув Данилко. — Ми невдахи.
— Ми все псуємо, — схлипнула Оленка.
  Майстер Часу посміхнувся і простягнув їм дві маленькі, схожі на камінчики, гумки. Але це були не звичайні гумки. Вони ледь помітно світилися теплим світлом.
— Це Чарівні Гумки Помилок, — сказав він. — Вони не стирають помилки з паперу чи з ваших будівель. Вони стирають злі слова, які ви кажете самі собі після невдачі. Діти здивовано подивилися на Майстра.
— Кожна помилка, — вів далі він, — це не привід для смутку, а цінний вказівник. Коли твоя вежа, Данилку, падає, вона показує тобі, де потрібно поставити кубик міцніше. Коли твої фарби, Оленко, змішуються, вони підказують тобі, що треба дати попередньому кольору трохи підсохнути. Помилка — це не стіна, це сходинка. Але щоб піднятися по ній, треба стерти оту сіру хмаринку самокритики.
Наступного дня Данилко знову почав будувати вежу. І, звісно, на десятому поверсі вона похитнулася і з гуркотом розсипалася. Сіра хмаринка тут як тут з'явилася над головою і почала своє бубоніння: "Ну от, я ж казав! Ти ні на що не...".
  Але цього разу Данилко не став її слухати. Він дістав Чарівну Гумку, провів нею в повітрі біля хмаринки, і та... розчинилася! Хлопчик подивився на розсипані кубики, помітив, що один з них стояв нерівно, і подумав: "Ага, ось у чому річ! Наступного разу поставлю його інакше". І він почав будувати знову, вже з новими знаннями.
  Оленка теж сіла за малюнок. Вона малювала червону смужку веселки, але рука здригнулася, і лінія вийшла кривою. Маленький критик на плечі вже відкрив рота, щоб сказати щось уїдливе, але дівчинка торкнулася плеча Чарівною Гумкою. Критик пискнув і зник. Оленка подивилася на криву лінію і раптом посміхнулася. Вона домалювала до неї крильця, і тепер це була не помилка, а дивовижна червона пташка, що летіла до веселки!
  З того дня все змінилося. Діти зрозуміли, що мати право на помилку — це найбільший секрет усіх майстрів. Вони більше не боялися пробувати, експериментувати і зазнавати невдач. Їхні сірі хмаринки та невидимі критики зникали від одного дотику Чарівної Гумки, яка насправді була вірою в себе.
  Вежа Данилка з кожним днем ставала все вищою і міцнішою, а малюнки Оленки — все яскравішими та цікавішими. І незабаром вони зрозуміли, що кожен мешканець у Місті Майстрів колись теж був учнем, який розсипав свої вежі та змішував фарби. Просто вони давно навчилися користуватися своїми Чарівними Гумками і перетворювати кожну помилку на сходинку до своєї мрії.