Розділ 12. Зміна ролі

Сьогодні для мене був справді незвичайний день. Тому що вперше з того часу, як Едвард виграв у Валентина контракт на мою опіку, я покидала територію палацу. Звичайно, у супроводі опікуна і за сумісництвом — офіційного коханця. А ще — із невеликим (за мірками короля, звісно) почетом, щоб відвідати у столичному театрі якийсь популярний мюзикл, який вже давно став класикою. Про що буде ця історія, хто її ставив і які відомі актори виконували головні ролі, я, звичайно ж, не знала. Та й усе це не здавалося мені чимось важливим з єдиної причини: мене розбурхував сам факт того, що я вдихну повітря за межами палацу. Нехай я провела в цих стінах зовсім небагато часу, цього чомусь виявилося достатньо, щоб я почала задихатися.

Тому зараз я, одягнена в нову розкішну сукню (бірюзову, звісно — як же інакше, чорт забирай!), зі складною зачіскою та витонченими прикрасами, граційно вийшла з карети слідом за Едвардом Блейдом. І взявши його під руку, попрямувала до входу в будівлю першого столичного театру, що приголомшував своїми фасадами. Під гру оркестру і оплески людей, які вишикувалися живим коридором, кланяючись королю, що проходив повз них.

Щойно ми опинилися всередині, я мало не завмерла, вражено витріщаючись на багате оздоблення холу. Але вчасно взяла себе в руки і, по-світськи посміхаючись, попрямувала разом із монархом усипаній пелюстками троянд червоною килимовою доріжкою на третій поверх, де була розташована королівська ложа. У якій нас уже чекали м'яка софа, оббита червоним оксамитом, столик із фруктами та вином, і звичайно ж два витончені театральні біноклі.

Після того, як голова держави облаштувався, а біля входу до королівської ложі виставили надійну охорону, до театру запустили інших високих гостей. І лише після них відчинили двері для всіх інших глядачів, хто був спроможний сплатити квиток на виставу тут.

Через деякий час пролунав перший дзвінок і ті, хто все ще не зайняв своїх місць, почали метушливо розсаджуватися. Тож сидячи тут, нагорі, я могла спостерігати за тим, як сотні багато одягнених людей копошилися по партеру, наче мурахи.

І зовсім випадково я, піднявши погляд, кинула його на ложу, розташовану навпроти нашої. Де побачила Річарда, що самотньо сидів і дивився прямо на мене. Здригнувшись, я поспішила відвести погляд, і випадково зустрілася очима з королем.

— Зараз почнеться, — шепнув він, взявши мене за руку.

— До речі, а що за мюзикл ми зараз дивитимемося? — пробурмотіла я, спантеличена поглядом принца.

— Хіба не знаєш? — здивувався монарх.

— Якось вилетіло з голови поцікавитися, — зніяковіло посміхнулася я. — Просто, мабуть, була надто схвильована лише тим, що ми підемо в театр.

— Ну ти даєш, — засміявся Едвард, обіймаючи мене за талію. — Це твоя улюблена «Пісня роси». У новій постановці та з іншим акторським складом.

— А-а-а-а, зрозуміло, — кивнула я, вкотре подумки стискаючи кулаки.

У спогадах Зельди були невиразні уривки сюжету мюзиклу, який вона дивилася в цьому самому театрі, ще за життя батька. Їй він тоді до нудоти не сподобався. Настільки, що вона насилу досиділа до кінця останнього акту, після чого заявила батькам, що більше ніколи не хоче на нього ходити. І витягнувши з пам'яті минулої господині тіла уривки того, що вона про нього запам'ятала, я була схильна вважати, що теж буду, м'яко кажучи, не в захваті.

У ньому розповідалася історія того, як під час війни, переплетеної з політичними інтригами та шпигунськими змовами, дві тендітні шляхетні сестри закохувалися в одного знатного дворянина. Та з них, що була лагідною-покірливою, ідеалом жінки цього суспільства, звичайно ж ставала наприкінці обраницею того самого головного героя. А друга, «нерозумна норовлива дівчина», то й зовсім гинула через свою «дурість».

Ось тільки в мене, звичайно, не було права на власну думку щодо цього мюзиклу. Тому що згідно бажань Едварда Блейда, я мала його обожнювати.

— Пам'ятаєш, як ми вперше подивилися його тут, у цьому театрі, удвох? — замріяно промовив він, і на щастя в цей момент пролунав другий дзвінок, тож все виглядало так, ніби я здригнулася, просто злякавшись цього різкого звуку. — Я тоді був зовсім хлопчиськом. І ми ніби випадково опинилися разом в одній ложі… хоча я готовий присягнутися, що насправді нас тоді звела доля. Ми з тобою просиділи всю виставу мовчки, не відводячи погляду від сцени, але при цьому наші руки, починаючи з якогось моменту, не припиняли стискатися, переплітаючи пальці. І в кінці, коли світло згасло, я вперше поцілував тебе. Пам'ятаєш, що я тоді сказав? — тихо промовив король мені на вухо, коли я відчувала тисячі крижаних голок, що пронизували мене наскрізь.

Чорт забирай, це було вже надто не смішно! Звідки я можу це знати? Що йому відповісти, щоб не викликати чергового спалаху гніву через невідповідність того образу Катаріни, який зберігся в його пам'яті, зі мною самою?

Але найстрашніше було те, що тут, у напівтемряві старовинного театру, для короля Арчесара, схоже, зовсім стерлася грань між реальністю та тими ілюзіями, в які він сам усе більше вірив. Заради яких мене виграв. І руйнувати які в мене просто буквально не було права, інакше єдиним, чого я досягну, буде... сама не знаю що, але вже боюся цього. До тремтіння. Найбільше на світі.

— Мила? — солодко прошепотів Едвард. І я, не знаходячи що сказати, боячись промовити хоч слово, зробила перше, що спало мені на думку, і просто поцілувала його. Настільки пристрасно і самовіддано, щоб вибити для себе хоч примарний шанс уникнути питання.