Розділ 12. Порив вітру

— Ось, носи це завжди і скрізь, навіть коли лягаєш спати, — промовив Адам через два дні після атаки, клацаючи на моєму передпліччі тонкий механізм, що нагадував наруч, який моментально фактично приріс до шкіри. Він відчувався природно, легко, і зовсім не сковував рухів. А головне, під рукавом сукні залишався зовсім непомітним.

— Що це? — Зацікавлено запитала я, розглядаючи дивний предмет.

— Зброя, — пояснив маг шестерень. — Легко синхронізується з твоєю пов'язкою, щоб та служила йому прицілом. Працює на магічних кристалах, — продовжував він, простягаючи мені скриньку, всередині якої лежали маленькі пурпурні камінчики, що трохи світилися. — У разі загрози ти зможеш захиститись: бар'єрні заклинання, бойові чари далекого та ближнього бою. У структуру артефакту вшитий цілий набір, активаційні команди ментальні та їх легко засвоїти — вони розраховані на людину, яка раніше не мала справи з магією. Прилад налаштований особисто на тебе. Можеш призвичаїтися користуватися ним у тренувальному залі, який знаходиться в тому ж корпусі, де й склад, у підземній частині замку. Хоч я й посилив твою охорону големами, мені все одно буде спокійніше, коли і в тебе самої залишиться якийсь останній засіб самозахисту, про всяк випадок.

Після цього Адам пішов, залишивши мене вправлятися з новою "іграшкою", і я не бачила його наступні два дні. Він сам спілкувався з гостями, я ж, як і належить дружині шляхетного пана, сиділа у своїх апартаментах, або пропадала в тренувальній залі — головне, що від мене вимагалося з етикету, не траплятися зайвий раз гостям (що мене цілком влаштовувало).

Так настала ніч повного місяця. І дивлячись то на яскраво сяюче в небі бліде блюдце, то на годинник, я все більше стверджувалася в думці, що Адам справді не прийде. Навіть вогники у гостьових кімнатах уже почали потроху гаснути.

Аж раптом у мої двері постукали!

На мить серце здригнулася, але потім я усвідомила: Адам ніколи не стукав. Він просто заходив, коли вважав за потрібне, лише повідомляв своїм голосом про те, що вже тут.

Насупивши брови і для вірності приготувавшись, у разі потреби, атакувати подарованим чоловіком зброєю, я обережно підійшла до дверей вітальні.

— Хто там? — спитала я, уважно прислухаючись до звуків по той бік.

— Я приніс вам подарунок від мого пана, — пролунало у відповідь. І цей голос належав Грегору!

Захотілося підняти силовий щит і випустити бойове заклинання. Але ні, на мене не напали. І навіть більше, залицяльник не став хапати мене в обіймах, щоб пристрасно поцілувати. Навпаки він (мабуть розуміючи, що його слова можуть почути механічні вуха) поводився так, як повинен був поводити звичайний слуга знатного пана, який прийшов за дорученням.

— Прошу вас прийняти це, леді Азорій, — промовив він, у поклоні простягаючи мені досить велику оксамитову коробочку. — Його високість кронпринц Рональд передає вам це на знак вшанування. Звичайно ж, подарунок схвалено вашим чоловіком.

— Дякую, — простягла я, приймаючи коробку з його рук.

— Мій пан буде дуже щасливий, якщо ви не відкладатимете і якнайшвидше огляньте його подарунок, — тим часом сказав Грегор, і впіймавши його погляд я зрозуміла, що це — далеко не звичайна ввічливість.

— Дякую, так і зроблю, — кивнула я. І зачинивши за чоловіком двері, одразу пройшла до найближчої софи, щоб упасти на неї, перш ніж підкосить ноги.

Отже, люди, які, ймовірно, намагаються позбавити мене життя, передали мені невідомо що. Нібито схвалене Адамом. Нібито. І натякнули вустами колишнього Беатріси, щоб я прямо зараз відкрила цю коробочку.

Варіантів два. Перший — там захована записка з інструкціями до дій. Другий — тільки-но я відкрию оксамитову кришечку, щось уб'є мене. Оце весело!

Що ж, вибір був невеликий. Або піти на поводу і просто покластися на удачу, або…

Насправді цей варіант здавався мені не менш шаленим, ніж перший. І все ж не варто забувати однієї обставини: Адам сам розповів мені, що знає, хто я насправді. Більше того, розкрив мені свої карти, розповів про причини, через які діяв саме так, і навіть намагався переконати, ніби про все шкодує. Звичайно, не варто було виключати й того, що чогось чоловік мені не домовляє і довіряти йому не варто. Тим не менш, при поточному розкладі поговорити нарешті з ним про сни, що переслідували мене, здавалося значно кращим варіантом, ніж спробувати геройствувати і розібратися з усім самій.

Тож переконавшись, що твердо стою на ногах, я прихопила з собою оксамитову коробочку і швидким кроком попрямувала до Адамових покоїв, що були неподалік моїх.

Коли чоловік, відчинивши двері після тривалого стуку, побачив мене, на його обличчі застигло справжнє подив. Я ж завмерла, просто дивлячись на нього. Тому що з цим подарунком у мене зовсім вилетіло з голови те, що сьогодні повний місяць, і цієї ночі він виглядає як людина.

— Несподіваний візит, — простягнув він, коли я, прослизнувши у вітальню, поспішила зачинити за собою двері.

— Є важлива розмова, — одразу ж сказала я, скоріше взявши себе в руки. — Щойно мені це передали.

— Від кронпринца? — Уточнив Адам, кинувши погляд на коробочку, яку я поклала на найближчий столик. — Так, я знаю про цей подарунок, його високість отримав моє схвалення на нього…

— Мені здається, саме його високість — разом зі своєю матір'ю та ще якимись дивними людьми — стоять за спробами вбити мене, — заявила я, не ставши ходити навкруги.