Розділ 10. Таємне вінчання

Незабаром ми в'їхали до темного густого лісу, який уже давно скинув листя. Чорні гілки звивалися ламаними фігурами, стуляючись над нашими головами. Стежка, якою ми їхали, була досить широкою, і все ж кілька разів гілочки зачепили мене, дивом не залишивши слідів на обличчі і не зірвавши з голови каптур червоного плаща.

— Ми на місці, — повідомив Пітер через кілька годин, коли ми зупинилися перед храмом, що стояв прямо посеред лісу.

Чоловік допоміг мені спішитись, прив'язав коней і відразу повів мене всередину. Туди, де за домовленістю вже чекав жрець.

Не зволікаючи, Пітер передав старому контракт на шлюб, який я віддала йому напередодні, і той перевірив підпис опікуна заклинанням.

— Все гаразд. Готуйтеся, церемонія почнеться за п'ять хвилин, — повідомив старець, йдучи з головної зали — мабуть, щоб узяти ритуальні предмети і накинути на плечі шлюбну рясу.

Ще трохи. Ще зовсім трохи, і Седрик більше не матиме наді мною жодної влади. Потрібно лише скористатися шансом і стати дружиною Пітера… перетерпівши першу шлюбну ніч із заплющеними очима. За законами богів цього світу, церемонія одруження вважалася завершеною, якщо до світанку шлюб було консумовано. Тоді боги приймали союз і благословляли його, а навколо зап'ястків подружжя з'являвся хитромудрий знак на шкірі, що нагадував браслет з унікальним візерунком, який був лише у цієї пари. І якщо з якоїсь причини наречені не встигали з таким важливим нюансом до світанку, церемонію доводилося повторювати. При цьому наречена не обов'язково мала зберігати цноту до цієї самої ночі… Тому про те, що я вже кілька днів не незайманка, я вирішила передбачливо не повідомляти Пітерові. Для мене зараз головним було позбутися опікуна, який збирається мене прикінчити заради виклику в цей світ вселенського зла. А вже потім, як справу буде зроблено, можна і розповісти своєму новоспеченому «чоловікові за розрахунком» щиру історію про те, як злісний і безсердечний опікун мене жорстоко зґвалтував. Головне не проговоритися, як я сама під час цього «зґвалтування» стогнала і активно стрибала верхи на своєму «ґвалтівникові», що було дуже дивно для невинної дівчини, яка вперше опинилася в позі наїзниці.

— Хоча все це далеке від того весілля, про яке мріють юні дівчата, але я однаково дуже радий, що ти станеш моєю дружиною, — лагідно прошепотів Пітер, погладжуючи мою руку.

— І я теж дуже щаслива, — майже не збрехала я.

Так, домашня утеплена біла сукня замість весільної, і червоний плащ з каптуром замість фати — це, звичайно, не те, що вісімнадцятирічні дівчата уявляють на своєму весіллі. Але я, на щастя для себе, свого часу переросла ці дитячі фантазії про краиве весілля (все одно в рідному світі воно мені не світило — ні багатої родини, ні шансів зловити багатенького нареченого, який міг би собі таке собі дозволити). А тут хоч я і була в тілі родовитої аристократки, але віддала перевагу не шлюбу за коханням і казковому весіллю мрії, а простому бажанню вижити.

Жрець повернувся до головної зали храму, одягненої в стару і бідну на вигляд рясу. Тримаючи в руках безліч предметів, які почав спритно розставляти на ритуальному столику перед вівтарем шести богам.

Зараз розпочнеться.

Взявши до рук велику дерев'яну шолом-маску без прорізів, зроблену у вигляді звірячої голови з великими оленячими рогами, на яких були розвішані осінні квіти, жрець підвівся біля мене. Пригадавши зі спогадів Етель звичаї весільних обрядів, я схилилася, дозволяючи надіти її мені на голову поверх червоного каптура. Після цього мої очі поринули у пітьму і я могла лише чути.

Бурмотіння жреця, що начитував речитативом, перемішувалося з тупотом його ніг навколо нас із Пітером, дзвоном бубонців, стукотом барабана і ароматами пахощів. Навколо ніби витала ледь вловима аура, яка згущувалась з кожною секундою, зв'язуючи нас незримими нитками. Не усвідомлюючи часу, я просто пливла в цій річці.

Поки не відчула, як старі руки жреця зняли з мене маску, дозволяючи очам знову побачити зал храму, слабо освітлений свічками. І обличчя чоловіка, що стояв поряд зі мною.

Встановивши маску на вівтарі, старець узяв із нього рум'яний пиріжок, з яким підійшов до нас, нашіптуючи заговори. І підніс його до мого обличчя — за ритуалом, я мала першою відкусити весільну випічку. Кислуватий сік стиглих вишень бризнув мені в рот (на щастя, начинка була без кісточок). Після цього Пітер, як голова сім'ї, перекривав мій укус своїм, згризаючи солодкий пиріжок майже до половини.

А насамкінець жрець, залишивши огризок випічки на вівтарі, як підношення богам щоб вони скріпили наш союз — узяв чашу з ритуальним вином, яке ми з Пітером по черзі сьорбнули. Вино, до речі, виявилося кислим і несмачним. Хоча чого іще варто було чекати від храму, який знаходиться у такому місці? Якщо хороші пиріжки ще могла напекти старенька із села неподалік, то гарні вина дістати їм було важче.

Втім, це не мало значення. Тому що тепер залишався останній крок… і Пітер зробив його, підступаючи до мене, щоби поцілувати. Відчуваючи його губи, терпкі від випитого щойно вина, я заплющила очі і постаралася розслабитися. Тепер обряд було завершено, і щоб наш шлюб скріпили боги, залишалося лише одне.

Проводячи нас до виходу з храму, жрець розсипав по нашим слідам осінні квіти аж до того моменту, як ми переступили поріг і старі двері зачинилися за нашими спинами.

— І куди ми тепер? — Невпевнено перепитала я, відчуваючи на зап'ястку слабке, ледве вловиме печіння — знак того, що боги готові визнати нас чоловіком і дружиною будь-якої миті, щойно шлюб буде консумовано.