Розділ 9. Втекти під вінець

Чекаючи ночі, я все більше божеволіла від хвилювання. Підпис опікуна вже давно був вивчений і я могла повторити його практично ідеально. Тож залишалося лише чекати на призначену годину.

Коли пробило початок на дванадцяту, я почекала ще кілька хвилин для певності, а потім обережно, озираючись на всі боки, вийшла в коридори маєтку і попрямувала у бік покоїв Седрика Фарлера. Крок за кроком, боячись здійняти найменший шум і привернути увагу слуг, я просувалася килимовими доріжками до заповітних дверей, благаючи всіх можливих божеств цього світу, щоб Пітер не схибив і темний маг зараз справді спав наче вбитий.

Озирнувшись востаннє, я тихенько відчинила двері і наче мишка прошмигнула всередину.

Було тихо. Світло у вітальні так і залишилося не погашеним, а зі спальні долітали слабкі промені світильника — мабуть, лорд Фарлер відключився, забувши вимкнути магічне освітлення.

Тремтячи від страху, я пройшла до спальні і побачила чоловіка напівголим у постелі. Лежачи на спині, він недбало прикрився ковдрою, права рука звисала з ліжка. Так навіть краще.

Намагаючись не видавати зайвого шелесту, я витягла з кишені сукні контракт на шлюб та перову ручку. Стала навколішки поруч із ліжком і подумки прощаючись із життям, доторкнулася до руки темного мага.

Не прокинувся.

І все ж, я не поспішала полегшено зітхати, найголовніше і найнебезпечніше мені ще треба було зробити.

Затискаючи перову ручку пальцями опікуна однією рукою, другою я поклала на своє коліно контракт на шлюб із Пітером. А потім, зібравшись на силі, поставила підпис Седрика Фарлер його власною рукою.

Ледве заповітний розпис опинився на документі, я квапливо підвелася, ховаючи документ і ручку назад у кишеню, і швидким тихим кроком вислизнула зі спальні, а вже через кілька секунд зачинила за собою двері покоїв.

Серце калатало так сильно, що мені здавалося, ніби воно кричить від жаху та паніки! У мене вийшло… але до кінця ще далеко. Судячи з настінного годинника, у мене лише двадцять п'ять хвилин, щоб вибратися з території маєтку, перш ніж на свою примарну службу вийдуть Вартові.

Домчавши до своїх покоїв, я накинула поверх довгої білої сукні червоний плащ із глибоким каптуром і попрямувала у бік виходу. Залишалися лічені хвилини до забороненої години, слуги традиційно розійшлися по своїх кімнатах. Нечисленна варта теж поспішала залишити пости і сховатися. Лише я зараз бігла вперед, намагаючись забратися подалі від власної безпечної зони. Попереду виднілася кована брама, за якою мене чекала свобода і порятунок.

Аж раптом, не доходячи до високого кам'яного паркану, я побачила його: першого Вартового. Напівпрозорого, в лахмітті, зі спотвореним обличчям мерця. Скрикнувши, я мало не впала на газон. Я не встигну втекти від нього — ні добратися до брами, ні тим більше повернутися в маєток і сховатися у своїх покоях. Прокляття, треба було швидше діяти! А тепер я…

Але істота не стала нападати на мене! Вартовий просто пройшов повз, лише кинувши на мене байдужий погляд.

Нічого не розумію. Це що, якийсь збій у охоронній системі? Або ж?..

— Етель! Скоріше, сюди! — Почула я голос Пітера. І побачивши його по той бік брами, щодуху кинулася до нього.

Хоч як смішно, але браму Седрик на ніч не замикав. Мабуть тому, що «якщо хтось ризикне пройти сюди, це виключно його проблеми».

Вислизнувши з території маєтку, я опинилась у міцних обіймах Пітера.

— Ти трохи затрималася, — прошепотів він мені на вухо, ледь не скинувши червоний каптур з вишневого волосся. — Просто диво, що встигла вибігти і не потрапити його Вартовим.

— Так, самій не віриться, — розгублено пробурмотіла я. Виходить, він щойно підійшов і не бачив, як я розминулась із однією з цих істот?

— Скоріше за мною. Ми повинні діяти швидко, дорога кожна хвилина, — промовив Пітер, за руку ведучи мене до двох осідланих вороних жеребців.

Як і будь-яка дівчина з вищого суспільства королівства Арчесар, Етель вміла їздити верхи. І на щастя мені це вміння передалося разом із її спогадами та пам'яттю тіла. Стрибнувши у жіноче сідло, я одночасно з Пітером погнала свого коня вперед.