Розділ 4. Мимовільна порушниця

Можна було й не мріяти залишити межі маєтку хоча б на короткий час. І справа була не в наказах господаря, а в жорстоких правилах цього світу, за якими незаміжня жінка не могла виходити зі свого будинку без супроводу чоловіка, опікуна або повнолітнього родича чоловічої статі. А лорд Фарлер, як не дивно, не палав бажанням «вигулювати» свою нову іграшку, тому краще роздивитись столицю королівства у мене не було можливості — доводилося задовольнятися спогадами Етель про місто. Втім, мене цей факт не надто й засмучував, бо прогулянки в компанії цього чоловіка я прагнула чи не найменше.

На щастя за минулі два дні він не вважав за належне навідуватися до мене, як і кликати вечеряти разом за великим обіднім столом. Їжу мені приносили прямо в мої покої, варто було мені попросити. Першого дня я, налякана зустріччю з новим опікуном, навіть не висовувала носа зі своїх кімнат. І лише під кінець другого наважилася прогулятися маєтком.

Розкіш цього будинку не припиняла вражати. Однозначно мені знадобиться час, щоб звикнути до всього цього. Навіть Етель, якби вона все ще була тут, напевно б не відразу почала сприймати багате оздоблення маєтку опікуна як належне. А ж вона, на відміну від мене, жила в шикарному фамільному маєтку, а не тулилася в маленькій орендованій однокімнатці на Троєщині. І нехай у мене залишалися її спогади, але не сприйняття дійсності. Тому обережно ступаючи чудовими коридорами, я одночасно не могла приховати враженого погляду і заховати подалі забобонний страх щось зламати.

— О, добрий день... леді Етель Мізері, якщо не помиляюся? — несподівано почула я за своєю спиною. І обернувшись, побачила неймовірної вроди молодого чоловіка в темно-сірому костюмі. З сірим волоссям до плечей, зібраним у хвіст на потилиці, та привабливими чорними очима.

— Правильно, — несміливо кивнула я, риючись у пам'яті Етель, де образ цього чоловіка не зберігся. — А ми знайомі?

— До цієї хвилини не були, — чарівно посміхнувся він. — Я Пітер Грей, давній приятель вашого опікуна. Ми з ним зараз займаємось однією важливою справою за дорученням короля. І про те, що Седрик виграв опіку над вами в карти у вашого дядечка, вже чув. Знаєте, адже про вашу красу в столиці ходять легенди! Тому впізнати вас не склало мені труднощів.

— Зрозуміло, — промовила я, чемно схиливши голову. Цікаво, це були лише пусті лестощі, чи Етель справді користувалася чималою популярністю серед столичної аристократії? Якщо справді друге, то можливо у мене вийде знайти приємного чоловіка, за якого можна було б вийти заміж, позбавившись опіки лорда Фарлера? Хоча для цього, звичайно ж, мені потрібно буде отримати його схвалення, і далеко не факт, що цей чоловік взагалі має намір мене відпускати.

— Співчуваю вашій втраті, — прошепотів Пітер, підійшовши до мене, щоб поцілувати мою руку. — Те, що вам довелося пережити, це жахливо. Ваші батьки були чудовими людьми. І я щиро радію, що принаймні ви залишилися живою. Я читав у газетах про те, що той газ, який невідомі запустили до приміщення, надзвичайно небезпечний. Отже, ваш порятунок — справжнє диво.

— Дякую, — стишено відповіла я, відводячи погляд.

— Сподіваюся ми з вами відтепер зустрічатимемося частіше, — промовив чоловік, галантно вклонившись. — Через завдання короля я тепер нерідко відвідуватиму цей будинок. Тож буду незмінно радий вашій компанії.

— Навзаєм, — відповіла я, присівши у витонченому реверансі, що залишився у спадок від пам'яті Етель.

Провівши нового знайомого поглядом до повороту коридору, я продовжила свою прогулянку.

Довгі коридори, просторі кімнати, химерні картини на стінах. Все це лякало і водночас вабило, заманюючи ще глибше пірнути у фатальні сіті. І ніби по спіралі, я все нижче і нижче спускалася у вирву похмурого дурману цього місця, яке відтепер стало мені домом, в'язницею, і можливо — катівнею.

Аж раптом я усвідомила, що досліджуючи маєток, спустилася нижче першого поверху. Так, сама того не бажаючи, я зайшла в підземелля. Те саме місце, до якого опікун суворо заборонив мені наближатися! Але… як? Навіть не вдавалося згадати того моменту, коли я проходила в якісь страшні двері, після чого стіни, оббиті дерев'яними панелями, змінила кам'яна кладка. Я просто ніби прокинулася, опинившись зовсім в іншому світі — темному та страшному. Де лунали шерехи, скрипи, а що найжахливіше — стогони. І я не мала найменшого уявлення про те, як звідси вибратися! Лише почувала себе маленькою дівчинкою, яка загубилася у великому темному та страшному лісі.

Треба вибратися звідси, поки лорд Фарлер сам не застукав мене тут. І сподіватися, що в нього не встановлено жодних заклинань, завдяки яким він дізнається про мою провину. Інакше боюся навіть припустити, що може на мене чекати… У тому числі не слід виключати і того, що я приєднаюся до тих нещасних, які слабо стогнуть десь у цих стінах.

Безнадійно намагаючись знайти вихід, я сама того не бажаючи, лише сильніше заглиблювалась у підземні коридори. І невдовзі побачила їх: людей, закутих у ланцюги за ґратами тісних тюремних камер, від яких несло смородом немитого тижнями тіла та відходів. Слабкі, схудлі, в брудних лахміттях і з жахливою дикістю в спорожнілих очах. У них майже не було сил, тож ніхто з в'язнів не став кидатися на мене з дикими криками, або взагалі щось говорити. Тільки жадібно, і водночас розлючено стежив за мною розширеними зіницями.

Трясця, що ж робити? Як вибратися з цього кошмару?

— Бачу, для деяких встановлені мною правила — лише порожні звуки? — Раптом пролунало за моєю спиною.