Отже, я не помилилася, припустивши, що батьки Етель загинули під час інциденту в театрі. Лікар повідомив мені про це, коли я вже майже одужала і до виписки зі шпиталю залишалося всього нічого. На щастя, разом із спогадами минулої господині тіла, мені не передалися і її почуття, тому я не відчула всього того горя, яке відчула б вона, якби Етель, як і раніше, лишалась в цьому тілі. Проте сум і туга все ж торкнулися мене залишковою хвилею, тож мені вдалося дуже вчасно розплакатися, коли я почула цю жахливу і шокуючу новину, тому зайвих питань щодо мого спокою ні в кого не було.
Таким чином ставало руба питання моєї подальшої долі. У цьому світі, як я знала завдяки спогадам Етель Мізері, становище жінки в суспільстві, м'яко кажучи, не тішило. Жодної самостійності, жодної свободи. Навіть після досягнення повноліття у вісімнадцять дівчина продовжувала залишатися під опікою батьків, поки не вийде заміж, після чого переходила у «власність» чоловіка. І лише за умови його смерті після народження спадкоємця чоловічої статі могла сама розпоряджатися своїм життям. Якщо незаміжня дівчина втрачала обох батьків, то тут було два варіанти.
Перший — дитячий будинок, а після повноліття — робочий пансіон. При цьому сімейне майно йшло з молотка і за законом виручені гроші клали на банківський рахунок як її посаг, який переходив чоловікові після того, як дівчину брали за дружину з дозволу розпорядника пансіону.
Другий — перехід під повне заступництво опікуна. Зазвичай батьки високої крові самі обирали таку людину, як правило свого родича, якій довіряли, і складали з нею контракт на опіку. Відповідно до якого опікун міг розпоряджатися долею дівчини, підібрати їй чоловіка і потім передати йому як посаг сімейні статки, що залишилися від покійних батьків. Якщо ж контракт складено не було, опіка над дівчиною пропонувалася сімейним юристом родичам в порядку найближчої кревної спорідненості, і вже з тим, хто погоджувався взяти на себе цю роль, укладався договір. Звісно що опікун, обраний батьками, мав значно ширші повноваження, і навіть міг частково розпоряджатися спадщиною підопічної — наприклад, мешкати в родинному маєтку, керувати землями чи фабриками, причому не продаючи їх, тощо.
Розуміючи все це, я довгий час заламувала лікті, поки на другий день після повідомлення мені звістки про смерть батьків до моєї палати не ввійшов сімейний юрист. Який і повідомив, що відповідно до волі батьків, моїм опікуном стане Клаус Мізері, молодший брат батька Етель.
Дізнавшись про цю новину, я зітхнула з полегшенням. Згідно зі спогадами, колишня господиня мого тіла мала дуже теплі стосунки з її дядьком Клаусом. Він часто навідувався в гості, з дитинства грав зі своєю небогою і дуже любив її. Тож мені не варто хвилюватися щодо своєї подальшої долі — сумніваюся, що ця людина ображатиме мене, видаватиме заміж проти волі за якогось жахливого вилупка з багатого роду, або ще щось на кшталт того. Отже, мені залишається тільки одужати і піти в нове життя, водночас намагаючись згадати хоч щось про власне минуле, яке, як і раніше, залишалося суцільним туманом з кількома невиразними просвітами.
Через три дні лікар нарешті вирішив, що я достатньо зміцніла після того, як моє тіло очистили від отруєння якимсь невідомим, але дуже небезпечним газом. І ввечері того ж дня за мною приїхала карета, яка повезла мене до родового маєтку. Саме там я, мабуть, тепер і житиму разом із дядьком Клаусом — у самого дядечка була лише відносно невелика квартира, що вважалося досить скромним житлом за мірками його становища. Але наскільки знала Етель, справи у молодшого сина роду Мізері йшли так собі. Спадкоємцем основних статків був старший із братів, Едгар. Клаусу так само відійшов солідний куш після смерті їхнього батька, але на жаль, майже весь свій статок він примудрився спустити в карти. Благо зумів вчасно зупинитися і не залишився зовсім ні з чим, тому все ще міг дозволити собі квартиру, мінімальну прислугу, гардероб, що відповідав його статусу (нехай і не особливо великий) і таке інше.
Проте його невелика квартира була не найкращим місцем для того, щоб розмістити там юну племінницю. До того ж, завдяки тому, що контракт на опіку був складений батьком Етель, він міг частково розпоряджатися моїм спадком. Серед того — жити разом зі мною у фамільному маєтку. Тож ймовірно саме це дядечко і планував.
Коли карета зупинилася, слуги провели мене до моєї кімнати, допомогли прийняти ванну і переодягнутися, принесли чай із печивом, щоб я трохи перекусила в очікуванні сімейної вечері. Ось тільки ця сама вечеря затягувалась і затягувалась. Коли годинник пробив початок на десяту, я вже почала турбуватися, аж раптом двері кімнати відчинилися і ввійшов він: все ще молодий і свіжий чоловік з красиво стриженим вишневим волоссям — родзинка роду Мізері. Одягнений у старий, але добре скроєний костюм… і з тремтячими руками. А ще з краплями поту, що блищали на скронях.
— Дядьку Клаусе, щось трапилося? — відразу запитала я, піднявшись з крісла.
— Етель, рідна, — затинаючись, пробурмотів чоловік, роблячи в мій бік кілька несміливих кроків... аж раптом, ніби зірвавшись з ланцюга, підбіг до мене, впав на коліна і, схопивши мої руки в долоні, почав відчайдушно стискати їх, притискаючись до них губами. — Пробач, люба, благаю, пробач! Я… я не хотів…
— Дядечку, в чому справа? — занепокоїлася я.
— Мені справді дуже шкода, люба моя. Дуже-дуже шкода. Адже я думав, що відіграюся! Правда, думав, що відіграюся! Інакше ніколи б не…
— Про що ви? — Видихнула я, відчуваючи тремтіння в колінах.
— Контракт на твою опіку… Я ось навіть подумати ніколи не зміг би, що програю! Впевнений був, що виграю, і нічого поганого не станеться. Адже не могло такого статися, щоб боги були такі жорстокі до мене...