Акт 1. Червоний капелюшок у маєтку тіней - Розділ 1. Інша Я

Того дня я прокинулася від різкого медичного запаху. Такого бридкого, що здавалося, мене від нього ось-ось знудить. Але саме ця огида і допомогла мені трохи прийти до тями, розліпивши нестерпно важкі повіки. І тут мені в очі кинулося безліч дивних приладів, здавалося більш доречних у лабораторії божевільного середньовічного алхіміка, ніж у…

А де я, власне, була?

— Ох, леді Мізері, ви прокинулися? — Почула я голосіння жінки в білому одязі, яка несподівано схилилася над моїм ліжком. На жаль, перед очима все досі залишалося недостатньо чітким, тому мені не вдалося добре роздивитись її обличчя. — Скоріше покличте лікаря! Це просто диво! Ми вже не сподівалися...

Все закрутилося наче у вирі, і тому в мене лише посилилася нудота. Що за місце? Як я тут опинилася? Що відбувається? І... хто я?

Найменші спроби щось згадати лише посилювали нудоту, тому я просто лежала на місці, глибоко вдихаючи повітря, яке смерділо різкими ліками. У той час, як навколо мене метушилися лікарі та медсестри. Перевіряли пульс, робили уколи, давали щось випити.

Все закінчилося тим, що я знову вимкнулась. А коли прийшла до тями, то, принаймні, почувалася краще. Навіть перед очима більше не пливло.

Застогнавши, я безрезультатно потяглася рукою до склянки води, що стояла на столику поряд, але так і не зуміла вхопитися за неї.

— Леді Мізері, тихіше, не турбуйтеся, — промовила медсестра (не знаю, та сама, що і вперше, чи вже інша — не запам'ятала ні її обличчя, ні голоси). Підбігши до мене, жінка взяла склянку зі столика і, притримуючи голову, допомогла мені напитися.

Стало легше. Не на багато, але легше.

— Що відбувається? — Прошепотіла я, коли нестерпна сухість у роті більше мені не заважала. — Де я?

— У Першому Королівському шпиталі, — пояснила жінка. — Лікар наказав нічого вам поки не розповідати, для початку вам слід трохи зміцніти. Ви все ще дуже слабкі, зайвий стрес ні до чого. Відпочивайте.

Стрес. Отже, для стресу є причина?

Прикривши очі, я спробувала зібратися з думками — на щастя, мене вже не нудило, і голова більше не йшла обертом.

Отже, я Етель Мізері, дочка шляхетного лорда Едгара Мізері та його дружини Лідії. Батьки мене дуже люблять і дбають із самого дитинства. Ми живемо у великому красивому родовому маєтку із пишним садом. Мені нещодавно виповнилося вісімнадцять, і всі ці роки я жила, не знаючи турбот. Братів і сестер не маю — був молодший брат, але п'ять років тому він загинув, упав з коня і зламав шию. А ще…

НІ! Я... я менеджерка середньої ланки, яка працювала в мережевому магазині побутової техніки, поки мене не звільнили минулого місяця, і ось уже третій тиждень я збивалася з ніг, намагаючись знайти нову роботу, поки мене не виселили з квартири, яку я винаймала на околиці Києва! Народилася в Житомирі, поїхала вчитися до столиці, де залишилася після випуску, але так нічого особливо не досягла за свої тридцять з чимось років. Мої батьки... а хто мої батьки? Нічого про них не пам'ятаю, як і про своє дитинство. І про навчання — навіть спеціальності, на яку навчалася, згадати не можу. Чи зустрічалася я зараз із кимось? І скільки взагалі в мене було чоловіків? Не знаю. Як мене звуть? Чорт забирай, навіть цього не знаю! Майже нічого не знаю про себе.

Зате чудово, мало не в деталях пам'ятаю життя цієї Етель! То може… то може, я і є Етель Мізері?

Ні, однозначно вона не. Чомусь саме це я усвідомлювала чітко та ясно.

Але чому я так добре пам'ятаю її життя? Чому мене називають її іменем? І чому я знаходжусь у цьому місці, у цьому… Першому Королівському шпиталі?

У спогадах Етель є інформація про нього, тут її мати народжувала нині покійного молодшого брата, Георга. Найпрестижніший госпіталь королівства Арчесар, у якому медичні послуги надають лише найбагатшій столичній аристократії.

Нічого не розумію… Ці руки, на які я зараз дивлюся, такі тонкі, бліді, ніжні та доглянуті — мої ніколи не були такими. І шовковисте волосся, що спадало з тендітних плечей, такого нереального вишневого відтінку! А ще груди, що здіймалися з кожним подихом — молоді, пружні, невеликі, але красиві. Зовсім не схожі на мої.

Цього не може бути. Просто не може бути. Напевно, мені просто сниться дивний сон, і якщо я вщипну себе, то прокинусь.

Але не допомогло. Щосили я схопилася за шкіру на своєму передпліччі і до болю стиснула її, ось тільки пробудження так і не настало.

— Леді Мізері, спокійніше, вам не можна хвилюватися, — заклопотала медсестра, мабуть помітивши, що моїми щоками покотилися сльози страху і паніки. — Ось, випийте, це заспокійлива мікстура.

Смак мікстури виявився гидким, і я була щаслива запити її прохолодною водою. Але вона подіяла на подив швидко і вже через кілька хвилин я зрозуміла, що потроху заспокоююся.

Що сталося?

Чітко пам'ятаю, як Етель з батьками збиралися в театр і дівчина крутилася перед дзеркалом, роздивляючись горіхове плаття з гарним вирізом, злегка прикритим шаллю. Пам'ятаю яскраву виставу, яку вони дивилися з ложі, пригощаючись вином та фруктами.

А ще пам'ятаю гуркіт, вибухи та їдкий запах, що роз'їдав легкі зсередини. Послухавшись батька, я кудись побігла, все довкола горіло, і дим не давав як слід розібрати дороги. Далі все змазалося і потемніло, а отямилася я вже тут, у шпиталі…