Прелюдія

Цей виродок тремтів щосекунди сильніше, а його сполотніле обличчя миттєво вкрилося холодним потом. Очі зі звуженими зіницями витріщалися на карти, які Гертруда кинула на стіл з цинічною посмішкою.

— Ні… це неможливо… — затинаючись, белькотів старий лорд, мільйон разів проклинаючи себе за те, що піддався на провокацію цієї відьми та погодився не просто на партію з нею… а на ТАКУ ставку в цій партії.

— Ваші маги самі ж обшукали мене перед початком гри, та самі ж уважно стежили за її перебігом. Все чесно, лорде Каслер, я не махлювала, — гмикнула молода жінка, задоволено примружуючи свої надзвичайно яскраві зелені очі, які немов вивертали його навиворіт. А потім, глузуючи, вказали поглядом на маленьку срібну тарілочку.

Тарілочку, на якій лежала зелена капсула зі смертельною отрутою.

Свідків було надто багато, аби спробувати якось викрутитись, заговорити зуби. Та й… та й… ця жінка однаково ж мала на руках контракт, укладений перед грою, згідно якого той, хто програє, повинен буде випити отруту за наказом переможця! А тут, в королівстві Арчесар, ти міг поставити в грі що завгодно, буквально що завгодно. І потім мав віддавати свій ігровий борг, яким би він не був. Тож навіть спробуй він відмовитись — будь-який королівський суд не став би на його бік та примусив виконувати умови ігрового контракту. Що в його випадку означало випити отруту, яка означатиме безповоротну болісну смерть.

Грати з ЖІНКОЮ… не просто з жінкою — ще й з цією дияволицею… Про що він взагалі думав? Адже він, чоловік, мав повне право відмовити їй в грі без жодної шкоди для власної репутації. Але ця підла маніпуляторка вміла смикнути за ниточки кого завгодно, і от він уже й сам незчувся, як опинився навпроти неї за ігровим столом, у бальній залі, повній аристократів.

А тепер вибору не було.

Замружившись, лорд Каслер потягнувся до тарілочки та відчув на дотик капсулу зі своєю смертю. І схлипуючи, вхопився за неї, підносячи до рота. Краще зробити все швидко та покінчити з усім…

— Але знаєте що? Не поспішайте, — лукаво протягнула Гертруда, смакуючи кожної ноткою його жаху.

Чоловік завмер.

— Як було сказано в нашому ігровому контракті, той, хто програє, повинен випити отруту за наказом переможця. Але ж там не сказано, що цей наказ має бути відданий тут і зараз, чи не так? — промуркотіла вона, трохи схилившись до нього через гральний стіл, на якому були розкидані карти. — Отже, це я вирішую, коли ви помрете. І ви зробите це. Тоді, коли я скажу. Тієї ж хвилини. Проте не повідомлю вам заздалегідь, коли ця хвилина настане, — усміхнулась Гертруда, спритно вихоплюючи капсулу з його рук, щоб відсунути камзол і покласти її до нагрудної кишені білої накрохмаленої сорочки, по якій, знущаючись, легенько поплескала.

А потім, насолоджуючись прикутими до неї шокованими пильними поглядами, вислизнула з-за столу та покинула бальну залу, а згодом — і шикарний маєток, де проходив раут.

Сьогодні вона вже зробила тут все, що планувала. Проте на цей вечір у неї були й інші, не менш важливі плани!

Карета швидко довезла її до невеличкого заїжджого двору на околицях столиці. Куди вона попрямувала, вже сховавшись під темним плащем з глибоким каптуром.

— Я на дівич-вечір, — шепнула вона чоловікові за шинквасом. І той, кивнувши, провів її до входу в підвал.

Тут було тихо та темно. А ще ніхто зайвий не знав про таємні двері за стіною барилець з вином, які приховували за собою таємну кімнату з великим круглим столом.

Столом, за яким на неї, у світлі свічок, вже чекало п’ятеро молодих жінок, які моментально спрямували на неї свої погляди.

— Рада нарешті зустрітися з вами усіма, мої дорогенькі, — лукаво усміхнулась Гертруда, скидаючи з голови каптура, та одразу ж повісила плащ на вішак біля входу, перш ніж зайняти своє місце. — Дехто з вас уже трохи знайомий, інші бачаться вперше. Але всі ми, безумовно, маємо дві спільні великі проблеми. Перша — соціальний лад в цьому притрушеному світі, куди нас затягнуло. А друга — істота, яка збирається знищити цей світ разом із нами.

— І ти справді збираєшся вирішити ці обидві проблеми? — скептично уточнила вродлива дівчина з шовковистим вишневим волоссям.

— Я вже давно над цим активно працюю, — підморгнула Гертруда, обережно сідаючи за стіл. Так, аби часом не прим’яти своє нереально довге синяво-чорне волосся, заплетене у вигадливу зачіску. — Хоча, звісно, досі достеменно не знаю, чому взагалі маю розгрібати все це лайно.

— Зате я знаю, — тяжко видихнула дівчина з вишневим волоссям.

— Та невже? — примружилась Гертруда.

— На жаль, — зітхнула вона. Зі зібравшись з думками, заговорила: