Глава 5

(Від третьої особи)

Тимчасовий медичний відсік форпосту був сирим, холодним приміщенням, де запах крові та паленого металу змішувався з різким ароматом місцевих антисептиків. На масивному сталевому столі лежало тіло одного з «Чорних Круків», з якого щойно зняли вугільно-чорну броню. Девід Чен, блідий і зосереджений, водив медичним сканером над головою найманця. Ліліана стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Її погляд був похмурим.

— Неймовірно... і жахливо, — пробурмотів Девід, виводячи голограму мозку на свій дата-пад. — Це не просто солдат. Це біологічний дрон. Дивись сюди, Ліліано.

Він вказав на пульсуючу червону зону в лобовій частці голограми.

— Йому повністю видалили частину кори головного мозку, яка відповідає за емпатію та самоідентифікацію. Натомість вживлено нейрошунт. У нього стерта пам’ять. Ця людина… чи ким би він не був раніше… не мала власної волі. Лише абсолютний контроль лояльності. Якщо він спробував би не виконати наказ, імплант просто засмажив би йому мозок.

Ліліана хмикнула, її голос прозвучав ще більш хрипко, ніж зазвичай.

— Це «Круки», Девіде. У цій частині галактики не існує лицарів у блискучих обладунках. Синдикат купує боржників, полонених або просто викрадає міцних хлопців на віддалених колоніях. Вони роблять із них ідеальних убивць. Вони не ставлять запитань, не здаються в полон і ніколи не зраджують замовника, бо фізично на це не здатні.

Девід здригнувся, відступаючи від столу. Земля, незважаючи на всі свої недоліки, давно відмовилася від подібного варварства. Цей всесвіт виявився набагато холоднішим і жорстокішим, ніж писали в теоретичних ксено-підручниках. Двері відсіку м'яко від'їхали вбік, і на порозі з'явився високий темний ельф. На відміну від пошрамованого, пропахлого димом Командувача Таріела, цей гість виглядав бездоганно. Його броня була відполірована до блиску, сріблясте волосся ідеально укладене, а на губах грала м'яка, майже батьківська усмішка. За ним стояли двоє озброєних охоронців із нетипово новою плазмовою зброєю.

— Капітане Вейн, пані Олено, — його голос лився, як дорогий сироп. — Я – Валанір, заступник Командувача. Від імені всього клану Тіні хочу висловити вам найглибшу вдячність. Ваш… нестандартний підхід до бою врятував багато життів.

Маркус, який якраз увійшов до відсіку, стримано кивнув, але його рука непомітно лягла ближче до кобури з пістолетом.

— Ми захищали себе, Валаніре. Але ми раді, що змогли допомогти.

— Звісно, звісно, — ельф плавно пройшов углиб кімнати, гидливо оминувши стіл із тілом найманця. — Однак, цей інцидент показав, наскільки вразливим є форпост. Заради вашої ж безпеки, Командування пропонує вам переміститися до захищеного гостьового блоку. І, згідно з протоколами внутрішньої безпеки, ми змушені просити вас здати вашу кінетичну зброю до арсеналу. Вона надто… руйнівна для закритих приміщень.

Маркус напружив щелепу, але Олена виступила вперед швидше, ніж капітан встиг відповісти. Її обличчя випромінювало професійну дипломатичну ввічливість, за якою ховалася сталева хватка.

— Шановний Валаніре, — м'яко, але впевнено почала вона, активуючи свій комунікатор. — Ми глибоко цінуємо вашу турботу. Проте, згідно з Галактичним Едиктом про Статус Нейтральних Дослідників – параграф четвертий, пункт «Б», – експедиційна група має право на збереження особистого озброєння в зонах з нестабільним статусом перемир'я. Оскільки периметр був прорваний, статус перемир'я де-факто призупинено. Здача зброї була б порушенням наших власних протоколів місії, чого Земля нам не пробачить.

Валанір на секунду завмер. Його очі звузилися, усмішка стала тоншою. Він не очікував, що ці короткоживучі створення знають юридичні лазівки краще за місцевих бюрократів.

— Що ж… — повільно промовив він. — Ваша аргументація бездоганна, пані Олено. Зберігайте зброю. Але я наполягаю, щоб ви залишалися у своєму відсіку. Мої люди охоронятимуть ваші двері. Заради вашого ж блага.

Коли заступник Командувача вийшов, залишивши двох вартових зовні, Маркус тихо вилаявся крізь зуби.

— Він намагається нас ізолювати. І роззброїти перед тим, як добити.

(Від першої особи: Ліліана)

Їхній відсік нагадував клітку. Простору, щоб розгулятися, тут не було, і напруга висіла в повітрі така, що її можна було різати ножем. Джакс сидів у кутку, методично перебираючи стрічку свого кулемета. Він намагався жартувати, але я бачила, як злегка тремтять його масивні пальці від адреналінового відкату. Девід міряв кроками кімнату, все ще не відійшовши від усвідомлення того, що ледь не вбив Горна своїми ліками. Я вийшла на невеликий технічний балкон, щоб закурити. Нічний ліс Азалії світився тривожним фіолетовим світлом. За кілька хвилин поруч зі мною став Маркус. Він не курив, просто сперся на іржаві поручні і дивився в темряву.

— Важка ніч, капітане? — прохрипіла я, випускаючи дим.

— Бувало й гірше, — відповів він, хоча його сірі очі видавали втому. — Але зазвичай я знав, хто мій ворог, а хто друг.

Ми помовчали. Тиша не була обтяжливою. Я зловила себе на тому, що розглядаю його обличчя. Шрам на підборідді, зморшки в куточках очей. Для ельфа він був би немовлям, але в ньому відчувалася вага прожитих років.

— Розкажи мені про Землю, — несподівано для самої себе попросила я. — У вас там усе таке ж... металеве і раціональне, як ваші кулі?