Глава 2

(Від третьої особи)

Тиша, що запанувала на галявині, була густою, мов кисіль. Синя енергетична стріла в руках високої попелясто-шкірої незнайомки тихо гула, і цей звук бив по натягнутих нервах землян. Олена зробила ще один обережний крок уперед. Вона активувала лінгвістичний модуль на своєму зап'ясті, сподіваючись, що хоч один із завантажених торговельних діалектів спрацює.

— Ми не шукаємо ворожнечі, — повільно вимовила вона, доки синтезатор перетворював її слова на серію гортанних, шиплячих звуків.

Ельфійка ледь помітно насупилася. Вона відповіла швидко, видавши довгу тираду місцевим діалектом, з якої модуль Олени зміг вихопити лише уривки: «…зброя… дурні… болото… інакше попіл». Джакс, який досі тримав свій масивний кулемет напоготові, тихенько присвиснув:

— Ну і гостинність. Оце так космічна амазонка з характером термінатора. Сподіваюся, у них тут хоч годують перед тим, як розстріляти?

Слова прозвучали англійською, але інтонація Джакса була настільки специфічною, розслаблено-зухвалою, що Ліліана миттєво зреагувала на тон. Її очі звузилися, а гудіння стріли стало вищим. Вона зробила крок уперед, щось різко гаркнувши у відповідь.

— Джаксе, заткнися! — просичала Олена. — Вона сприйняла твій тон як виклик. Саро, мені потрібна пряма синхронізація!

Сара Міллер, тремтячи, але зберігаючи професійну зосередженість, виринула з-за спини Маркуса. Її пальці літали по дата-паду.

— Мені потрібен доступ до її комунікатора! Хоча б на кілька секунд, щоб створити матрицю перекладу.

Олена підняла порожній дата-пад і повільно вказала на нього, а потім на масивний металевий браслет на передпліччі ельфійки, який явно виконував функції термінала. Ліліана кілька секунд оцінювала ситуацію, потім повільно опустила лук. Стріла зникла з тихим клацанням. Ельфійка простягнула руку. Сара підійшла майже впритул. Вона діяла швидко: піднесла сканер до браслета Ліліани, зчитала протоколи передачі даних і запустила алгоритм дешифрування. Кілька хвилин у лісі лунав лише писк електроніки Сари та важке дихання Джакса. Нарешті дата-пад видав приємний зелений сигнал.

— Готово, — видихнула Сара. — Базовий перекладач налаштовано і синхронізовано з нашими навушниками.

Ліліана торкнулася свого браслета і промовила:

— Тепер ви мене розумієте, коротковухі?

У навушниках землян пролунав її голос – перекладач зберіг її фірмову, глибоку хрипоту, але тепер слова були кристально зрозумілими.

— Розуміємо, — кивнув Маркус, опускаючи гвинтівку дулом донизу. — Я капітан Маркус Вейн. Це моя команда.

— Чудово, капітане, — Ліліана розвернулася спиною до них. — До форпосту три кілометри. Йдіть слід у слід. Якщо наступите на лілову лозу – вас зжере паразит. Якщо на сині гриби, то залишитеся без ніг. Рушили.

(Від першої особи: Лілі)

Я йшла попереду, задаючи темп. Вони тупали за мною, мов стадо переляканих травоїдних, хоча намагалися тримати стрій. Найбільше мене дратував той, кого назвали Девідом. Цей худорлявий хлопчина з дивними скельцями на очах не замовкав ні на хвилину.

— Ліліано, а цей мох... він використовує біолюмінесценцію для приваблення комах чи для відлякування хижаків? — запитав він, ледь не тицяючи носом у стовбур сріблодрева.

— Він використовує її, щоб такі ідіоти, як ти, бачили, куди йдуть, і не падали в яри, — буркнула я, не обертаючись.

Спочатку він мене страшенно бісив. Але коли Девід мало не поліз голими руками до гнізда кислотних шершнів, і я встигла відсмикнути його за комір комбінезона, моє роздратування змінилося на щось схоже на поблажливість. Він був як дитина. Розумна, озброєна дитина в смертельно небезпечній пісочниці. Поки Девід щось занотовував, зі мною порівнявся велетень Джакс. Він косився на мій лук, який мирно висів за спиною.

— Слухай, а як ця штука працює? — запитав він. — Я не бачу ні блоку живлення, ні акумуляторів. Звідки береться плазма для тятиви і стріли? Це ж порушує закон збереження енергії!

— Він не створює енергію з нічого, гіганте, — відповіла я, злегка посміхнувшись краєчком губ. — У дугах лука містяться мікроконцентратори. Вони збирають розсіяну радіацію і теплову енергію навколишнього середовища.

— Тобто... він заряджається від повітря? — його очі стали розміром з місцеві гриби.

— Приблизно так. А ось це що у вас? — я кивнула на його кулемет. — Схоже на музейний експонат. Ви досі використовуєте тверді снаряди та хімічний порох?

Джакс гордо поплескав свою зброю:

— Кінетика, дитинко. Стара добра класика. Може, вона й не світиться в темряві, але коли ця крихітка випльовує дві тисячі свинцевих аргументів за хвилину, жоден енергетичний щит не витримує.

Я оцінила калібр. Так, це була архаїка. Груба, брудна, шумна. Але якби ця річ вистрілила в ельфа... від нього б залишилося лише мокре місце. Забійна сила була колосальною. Раптом я завмерла. Моя рука рефлекторно зметнулася вгору, стиснута в кулак: універсальний жест «зупинитися». Земляни миттєво завмерли. Маркус опинився поруч зі мною за секунду.

— Що там? — тихо запитав він.

Я присіла навпочіпки. На вологому, фіолетовому ґрунті виднівся чіткий слід. Глибокий. З характерним ребристим малюнком протектора, якого не носив жоден ельф. Гілка поруч була зламана на висоті двох з половиною метрів.