Подія 1

Попіл був усюди.

Між небом і землею… там, де раніше зеленіли дерева, височіли будинки та ходили люди, зараз нічого не було. Тільки самотній попіл… і людина.

То була жінка майже п’ятдесяти років. Невисокого зросту, але військової статури. І зараз на цю маленьку людину з міцними плечима падав попіл. Колись на тих плечах була ціла гора проблем та негараздів… а зараз тільки шар попелу.

Жінка йшла, залишаючи на присипаній попелом землі чіткі відбитки. При цьому вона розглядалася навкруги, намагаючись побачити хоч щось у мутному повітрі. Але нічого не бачила.

І геть не розчаровувалася у цьому – тільки її усмішка розквітала ще більше.

Звичайно ж, усмішка не могла квітнути нескінченно, і колись досягла апогею. А згодом, природно, вона почала згасати…

А жінка все так і йшла у заповненому попелом світі. Котрий геть не квітнув.

Він тільки згасав.

– Доброго ранку! – радісно видав електронний голос.

Жінка рвучко сіла у ліжку, немов вистрибуючи з того неприємного сну. І коли вона збагнула, що то була не реальність, то зітхнула, похитала головою та опустила плечі…

…під тиском цілої гори проблем і негараздів.

І це при тому, що колишня військова прокинулася не в шанцях, і не в казармі. Довкола неї були стіни світлої спальні п’ять на п’ять метрів, обставленої у стилі мінімалізму. Меблі не привертали уваги своїм однотонним фарбуванням, білуватим чи сіруватим, і були виконані без зайвих ручок та візерунків, тільки функціональність. Вікон взагалі не було, а меблів було обмаль: ліжко, шафа та шухлядка. Ще висіла люстра, що легенько світилася квадратним білим плафоном. А на шухлядці знаходився чорний круглячок розумного помічника, що покоївся на підставці. При цьому цей круглячок, оправа окулярів поруч із ним, і короткий їжак волосся людини – вони були єдиними чорними плямками у приміщенні.

– У вас поганий настрій, – життєрадісно відмітив все той же електронний голос; точніше, розумний помічник цим голосом. – Але, згідно з вашими біометричними показниками, хвилину тому ви були раді.

– Хвилину тому? – жінка підняла голову та зустрілася поглядом з об’єктивом. – Мені здавалося, що пройшла вічність… Наступного разу буди мене одразу ж, як мій настрій почне псуватися.

Сказавши, жінка скинула ковдру та опустила свою ліву, обгорілу ногу, на підлогу.

– Наступного разу, пані президент? – спитав помічник.

Спитав своїм електронним, життєрадісним голосом.

Колишня військова немов застигла, так і не спустивши на підлогу свою другу, неушкоджену ногу. Замість цього вона легенько нахмурилася, та пильно подивилася в об’єктив робота, намагаючись зрозуміти чому він поставив це питання.

Невже бездушна машина натякає, що, якщо людина скине на Росію одну квантову бомбу, то на цьому все не закінчиться?

– А, я зрозумів – коли буде поганий настрій, – а-кнув помічник. – Не буду більше відвертати вашої уваги. Все ж таки, у вас сьогодні складний день, у котрий вам, як верховному головнокомандувачу, треба буде зробити складний вибір.

Об’єктів кліпнув, немов око, та відвернувся.

А людина, котра вже визначилася із тим вибором, але все ще мала змогу змінити його, несподівано згадала очі Бога – на малюнках Азада вони були як цей об’єктив.