Частина 2

Деякий час ми йшли мовчки. Я ще любувався краєвидами, але все частіше дивився під ноги.
- Чому ми все пішки йдемо? - нарешті не витерпів я.
- А ти хочеш на трамваї під'їхати? - скривив морду в посмішці рогатий.
- Можна було б як ця, - я кивнув на небо, - як цей.
- Тут транспорт не потрібен. В віртуалі можна моментально переміщуватись куди бажаєш, навіть в другі світи. Але Ая хоче, щоб і  персонал використовував способи переміщення схожі на земні.
- Але ж часом ви користуєтесь віртуальним переміщенням. Минулі рази я ж зразу  опинявся в потрібному місці.
- Нам зараз не можна привертати до себе уваги. Вони, - чорт кивнув назад, - моніторять віртуальні переміщення, а на квазі-матеріальні не звертають уваги, оскільки не бачать в них загрози.

Сміття стало попадатись все частіше. Нарешті пішли цілі масиви сміття, цілі гори, між якими петляла наша стежка. Видно було, що ми наближались до цивілізації.
- Це спеціально так роблять? - я був шокований побаченим. Як це контрастувало з чудесними природними краєвидами, де ми проходили раніше. - Навіщо це? Чому його не переробляють, не знищують?
- О, не питай, це болюче питання, це проблема, - зморщив морду рогатий. 
- Що за проблема? Навіть в нас сміття переробляють. Ну, не конкретно в нас, а в нашому світі.
- У вас з цим простіше. Я ж казав,  що тут можна щось змінити чи знищити тільки те, що сам створив.
- Чому ж його не знищують ті, хто створює?
- Безвідповідальність, відсутність культури. Захотілось комусь баночку елю на природі - шпок - створив. Випив, а баночку викинув, замість того, щоб знищити.
- А хіба важко її знищити? 
- Та ні, треба лише уявити, що її нема.
- А чому тут цілі гори сміття?
- Ми на понедільниках збираємо і виносимо сюди.
- На чому, на чому?
- У вас суботники, а в нас понедільники. Тому й понеділок - важкий день.
- І що, нічого з цим не можна зробити? Ви ж так весь віртуал сміттям заповните.
- А що тут поробиш?
- Можна випускати товари централізовано, а тару звозити туди ж на утилізацію.
- Не зручно. Всім не вгодиш. А так кожен собі що хоче, те і створює.
- Або якісь помітки щоб були на упаковці ким це створено.
- Будуть створювати з мітками сусіда, щоб підставити.
- Не думав, що така проблема може бути, - я був у край здивований. - А як же там, в Інферно?
- Не будуть же серафими смітити. Та й тут взагалі зовсім не обов’язково їсти-пити. В віртуалі існування, переміщення, творення зовсім не потребує енергії чи матеріалів. Серафими в творчості знаходять задоволення, а от нижчим категоріям як ще радість отримувати, як не їсти, пити, розважатись. Ну, я думаю тут ти мене прекрасно розумієш, - він з усмішкою глянув на мене.

Нарешті в далечині показалось місто ангелів. Мені стало ясно, чому його називають долиною. Бо з усіх боків його оточували гори сміття.
Та й сам вигляд міста мене сильно розчарував. Я очікував побачити щось незвичайне. При їх то можливостях.
Зверху місто виглядало як бджолині щільники, вздовж і поперек порізані доріжками різної ширини. 
Ще більше я був розчарований коли ми зайшли в місто.
Вздовж доріжок в кілька поверхів стояли абсолютно однакові сірі кубики з стороною біля двох метрів. І все. Більш нічого. Ні дерев, ні транспорту, ні будинків.
- Оце в таких умовах, в цих конурчинах живуть ангели? - вперше я подивився на свого чорта з співчуттям.
- Майже як ти, - уїдливо сказав рогатий. - Що там в тебе? Койка з дірявим матрацом і два замусолених, аж коричневих  простирадла.
- А що ти від них хочеш, щоб вони білосніжні були, якщо мені лінь весь час роздягатись, а часом і роззуватись. Та й не завжди вони такі. Раз в два роки сестра приїжджає, викидає їх і стелить нові. 
- А я на сіні сплю, - без жалю повідомив чорт.
- Та тобі сіно в самий раз, - я виразно глянув на хвостатого. - А я за заповіддю Ісуса живу.
- Це за якою?
- Не складати собі скарбів на землі. До речі, він у вас тут, в Раю?
- А де ж йому бути?
- І що він тут робить?
- Закликає ходити по містах ізраїльських і  звіщати про скорий прихід Царства Божого.
- І все?
- Ну, ще пропонує всім їсти його тіло і пити кров.
- Цього я ніколи не розумів. А от щодо скарбів на землі, які може моль з’їсти - тут я з ним повністю згоден. В мене в шафі всю одежу моль поїла, а в тумбочці і крупи і сухофрукти... 
- А можна його провідати? - спитав я після деякої паузи, - Бо я  живого ніколи й не бачив, лише на фотографіях.
- Можна, думаю він навіть взяв би тебе своїм учнем, там всі такі як ти, - впевнено заявив рогатий, - Апостолом одної заповіді.
- А до речі, правильна мисля! - я з захопленням подивився на свого хвостатого друга. - Одній людині зрозуміти і сприйняти всі заповіді просто неможливо, а от якусь одну, яка резонує з струнами твоєї душі - цілком. Тож і апостолів має бути стільки, скільки заповідей. А інакше не уникнути спотворень і перекручувань через нерозуміння.
- Звідки ж в тебе струни душі, якщо душі нема?
- Душі нема, а струни є, - я дивувався тупості чорта. Таких простих речей не розуміє.
- А звідки ти знаєш про Ісуса і його заповіді? - поцікавився рогатий.
- Якісь божі люди до мене років зо два ходили, Біблію читали, ще якісь тоненькі брошурки приносили, розказували багато цікавого.
- Що за божі люди?
- Свідки якогось єврейського бога, імені не пам'ятаю вже, але не Ісуса. А ще запрошували мене в Америку поїхати для подальшого навчання. Добрі такі люди, навіть обіцяли допомогти від квартири тут позбутись, щоб комунальних не платити.
- Чому ж не поїхав?
- Та якраз в цей період і мормони з Америки почали мене навіщати, теж дуже добрі люди, і я не міг вирішити, хто ж з них мені більше до душі. А тут ще сестра приїхала і порозганяла всіх.
- Ясно. А що ще  резонувало з твоїми струнами?
- Маяковський. В школі вчили.
- Що конкретно з Маяковського?
- Що крім свіжо випраної сорочки йому більше нічого не потрібно.
- Ну, це не про тебе.
- Я й не кажу, що про мене. Я кажу, що заділо це мене. Як уявив собі, що в одній сорочці в школу прийшов, та ще й не в дуже довгій... Мені до цих пір кошмари сняться, що сиджу за партою в одній сорочці, і тут вчителька мене до дошки викликає. А мені так незручно, я тягну сорочку вниз, а вона надто коротка... Краще вже бути в одних штанах. Навіть не випраних.
- А я то думав, чого це ти в одних штанах вже більше тридцяти років ходиш, а це Маяковський, виявляється, винен. До речі, можеш і його провідати.
- Та ми ж тут не для екскурсій, а в важливих справах, - пожурив я чорта за його легковажність. - До речі, а куди ми зараз йдемо?
- Спочатку до мене, а там подивимось.