Частина 1.

Він вийшов прямо зі стіни.
- Ну що, нудьгуєш тут без мене? - сказав замість привітання. - О, я якраз вчасно, - добавив, оглянувшись, - попав в рідкісний проміжок між поїв і поспав.
- Між поспав і погуляв, - поправив  я.
- Тим краще, є тема для прогулянки.
- А стукати вас не вчили? - висловив  я своє незадоволення такою безцеремонністю.
- Не хотів тебе лякати. Бо хто ж до тебе ще стукає крім сусідів, яких ти то затопиш, то позичене вчасно не повертаєш?
- Ладно, говори чого прийшов. Тебе-то я, надіюсь, не затопив, - мене завжди дратує, коли хтось порушує мої плани, в даному разі щодо прогулянки.

- Сюрпрайз! Закрий очі, - радісно вигукнув він.
Витрачати час на сперечання мені не хотілось, тому я заплющив очі. Але, знаючи натуру чорта, все ж дивився за ним одним оком через маленьку щілинку між повіками. Чорт дістав звідкись чорну торбу і почав її розв'язувати.
Цікаво, що там він приніс? Невже моя нова душа?
- Не підглядати! Ти все зіпсуєш! - закричав він.
Я від несподіванки на якусь мить повністю зажмурився. 
Чорт блискавичним рухом вирвав з моїх грудей душу, вкинув у торбу і зав'язав.
Я підскочив, навіть від чорта не чекав такої підступності.
- Е-е-е, - тільки й вимовив я, бо не знайшлось слів, щоб висловити те, що я відчував у цю мить.
- Сядь і заспокойся, - підсилив свої слова жестом хвостатий. - Так треба.
- А ти не міг просто сказати? Треба було отак підступно красти? Свій імідж стараєшся виправдовувати? - Я був ображений і злий.
- Інакше не можна було, - виправдовувався він примирливим тоном. - Конспірація. Про те, що ми зараз говоритимемо не повинна знати жодна душа. Навіть наша.
- Навіть наша, - передражнив я його. - Ти знатимеш,  я знатиму, а жодна душа - ні. Видно в тебе всі ресурси, що для мозку призначались, в роги пішли.

- Ладно-ладно, прибережи свої гостроти для сусідів і краще послухай, - він жестом вказав на стільця. - Присядь.  
- Ну, давай, навішуй, - я відтягнув руками вуха в різні боки.
- Ти хочеш світ врятувати? - Він зробив наголос на "врятувати". Тон його був серйозним і навіть урочистим.
- А що, більше нікому? Я - остання надія? І який світ, цей чи той? - видно чорт в цей раз вирішив таки мене здивувати.
- І цей, і той, - так само серйозно відповів рогатий.
- А навіщо це мені? Що я з цього матиму?
- Ти що справді настільки тупий, чи прикидаєшся? - видно було, що і в чорта терпіння має свій ліміт.
- Прикидаюсь, звичайно. Насправді то я ще тупіший.
- Та бачу, - сказав він задумливо. - Цікаво, це гени такі, чи виховання? Чи може наслідок відсутності душі? Може душа має і якісь властивості поза протоколом?
Може якось стимулює розвиток розуму чи хоча б амбіції підхльостує? Треба буде дослідити це питання. А то такої тупості і відсутності амбіцій я ще не зустрічав.
- Ха-ха, - сказав я, - а ти самокритичний. В мене ж твоя душа.
- Та скільки вона  в тебе... Що замолоду пропустиш, те в старості не наверстаєш, - він надовго замовк.
- Ну то як, на тебе можна розраховувати, чи ні? - чорт вичікувально дивився на мене.
- Чому б і ні? - вирішив я підіграти йому. - В мене до вечері є ще час. Але навіщо тобі це? 
- В разі  удачі мене, можливо, до архангелів підвищать, - він ніби не помітив моєї іронії. - І з твоєю душею справа зрушить з місця. Можливо.
- Ну, якщо справа стосується твого підвищення, то я готовий навіть свою прогулянку пропустити. На які тільки жертви не підеш заради кар'єри друга. А якщо в якості безплатного бонуса ще й два врятовані світи...
До речі, а чому тільки архангела? Чому не серафима, чи хоча б херувима, вибачаюсь за слово.
- Скажеш таке, серафима, - мрійливо сказав хвостатий.
- Ой, нема в тебе зовсім амбіцій. Та, схоже, й розуму. За врятування світу - архангела? Але що з тебе візьмеш, в тебе й душі нема.
- Ну добре, один-один, - видно було, що чорту мої слова чомусь не сподобались.

 
- Але ж ти - чорт, а архангели - це ангели, -  спіймав я хвостатого на протиріччі.
- Треба тобі починати вже щось від склерозу приймати, - невдоволено буркнув він. - Скільки разів говорилось, що ангели і демони - це одне й те ж. Це як партизани і терористи, все залежить від уявлення людей, від їх ставлення, точки зору.
- Ну гаразд, світ в небезпеці, а ми тут  теревені розводимо. Де мій меч? - я рішуче підвівся зі стільця. - Докотились світи, що нема кому й рятувати їх крім двох... - я з деяким презирством поглянув на хвостатого. - Та й в тих одна душа на двох. 

- Якийсь ти несерйозний, - чорт з жалем подивився на мене, - вже й не знаю чи варто було приходити сюди.
- Добре, розказуй, що там у вас сталось.
- Бунт, - сумно сказав хвостатий.
- Що, знову Люцифер?
- На цей раз Інтелар. З серафимами і херувимами.
- А мені яке діло до ваших внутрішніх інтрижок? Ні, я в ваші ігри не граюсь.
- Це не зовсім наші, це стосується напряму і вашого світу.
- І що вони хочуть? Аю з престолу скинути?
- Та ні, скинути вони її не можуть, це її світ, вона його створила.
- Як це створила? - не зрозумів я.
- Придумала.
- Придумати і створити - це різні речі.
- Це в вашому світі різні, а в віртуалі це одне й те ж. Те, що придумано в віртуалі і є реальністю.
- А чого хочуть ці бунтарі? - я постарався перевести розмову на більш зрозумілу мені тему. 
- Добиваються відміни принципу невтручання.
- Хочуть, щоб їм руки розв'язали щодо нашого світу? А фіг їм з маком! - В мене раптом пробудився цьогосвітний патріотизм.  
- О, тепер ти мені подобаєшся, - чорт дивився на мене майже з захопленням.

- А що я маю зробити? - крім рішучості захистити цей світ від посягань того, жодних конкретних ідей як це зробити в мене не було.
- Підемо, по дорозі розкажу.
- По дорозі куди?
- Нам треба попасти в Інферно - місто заколотників. Йди за мною, - він зник в стіні, звідки з'явився.
Я в нерішучості постояв трохи, оглянувся, підійшов до стіни, попробував її руками, підняв ногу, намагаючись пройти, попробував проштовхнутись боком, але стіна мене чомусь не пропускала. Що за чортівня...
Я сів на ліжко. Якісь  смутні здогадки почали закрадатись в мою душу. Тобто в голову. Бо душу цей гад  підступно в мене вкрав, та ще й насміявся наді мною. 
А я вуха розвісив, рятівник двох світів... Тьфу! Знайшов кому вірити. Єдине, про що він правду сказав - моя тупість. Бо хіба можна це назвати довірливістю?
Я приліг і заплющив очі. Почувався страшенно невдоволеним собою, навіть на прогулянку йти розхотілось. Єдина думка була - заснути і забути про цей сором.