13.4

     Вода в невеликому басейні сильно завирувала, ніби велетень опустив в неї соломинку та сильно дунув, створюючи велику кількість піни та кумедних прозорих міхурів. Зіна, порикуючи, зайняла бойову позицію, квітка виповз з горщика і став попереду мене, і лише док разом з Міром спокійно спостерігали за тим, що відбувається. Оп і з безодні, наче танцівниця з торта, виринула з усмішкою на обличчі Расмеліона.

― Моя дорога внучечка нарешті добралася до мене! ― розвела руки для обіймів новоспечена бабуся. І я, не стримавшись, сиганула у воду й обійняла її.

― Привіт Расмі. Як ви?

― Сумувала. Мій онук не так часто відвідує сім'ю, воліючи колупатися у своїх пробірках далеко в галактиці.

― Він учений, лікар і просто чудовий батько.

― Ти віриш в це? Навдивовижу!

― Що дивовижного? ― не зрозуміла я її.

― Ти кажеш те, що думаєш і це... це ― вона раптом розплакалася.

― Росми, ви що? Бабуся не плачте. Я образила вас чимось?

― Ні, дитино, навпаки. Мало хто каже те, що відчуває насправді. Це викликає в моїй душі дисонанс, і як правильно продовжувати спілкування в такому разі, я не знаю, воліючи віддалятися.

― Ох, ялинки-палиці, з таким даром вам живеться дуже нелегко.

― Нелегко, ― зітхнула жінка, ― Знаєш, найприкріше, що мені його й передати нікому.

― А він передається?

― Не зовсім. Він передасться лише дитині, яка буде не кисне залежною.

― У батька може народитися маля з хвостиком? ― не вкладалося в моїй голові.

― Звісно! Він нічого не розповідав? ― мотаю головою, мовляв, не розповідав. ― Ось безжаберна особина. Сііїїль! Ти чому дитину не просвітив, га? Вона на мене дивиться, як на ненормальну. Іди сюди, двоногий, поясни дитині в двох словах що, та як!

― Ба.

― Не бакай. Давай, викладай.

― Отже, жили-були на планеті Актея жителі. Всі особи як один мали хвіст, зябра і життя, тривалість якого становила від трьохсот до чотирьохсот років, залежно від того, як розпоряджалися вони своїм здоров'ям. Якоїсь миті захотілося їм завоювати ще й сушу. Геніальні уми проводили численні експерименти, намагаючись змінити свою природу. Добровольці та засуджені брали участь у численних дослідах, які дали деякі результати, але зовсім не ті. Відбувся бунт повстанців, які вважали ін'єкції блаженством та помилкою. Вони, здурівши, заклали снаряди, підрив яких призвів до екологічної катастрофи океанського масштабу. Лабораторія з численними препаратами, хімікатами та порошками зруйнувалася, забруднивши воду. Знадобилося шістсот років, щоб якщо не повернути все до джерела, то хоч трохи відновити екосистему. Та катастрофа навчила нас  цінувати те що дано природою і в жодному разі не намагатися втручатися у її дії.

― Ви винесли цінний урок?

― Мила, ми його не просто винесли, ми його досі розсьорбуємо.

     З Расмі ми проговорили довго. Торкалися різноманітних тем, але всі теми зводилися до нересту та пошуку колиски для мальків. Чесно кажучи, я її трохи не розуміла, а ось двоє чоловіків наче змовившись усміхалися і перешіптувалися. Мені здається в цьому приміщенні всі, окрім мене, знають набагато більше. Жека, плюхнувшись у воду, розгрібав листочками безліч бульбашок, які створював невгамовний хвіст русалки.

― Діно, якщо тобі цікаво, твоя квіточка гермафродит.

― Чого? ― здивувалася такій різкій зміні теми.

― Йому не потрібен постійний партнер протилежної статі, кажу. Розмножуватись він зможе, якщо зустріне хоч один свій підвид.

― Ек, ― мало не вирвалася лайка з вихованої мине, ― Ще такої квіточки команда може не пережити. Розбіжиться від нас.

― Ага, ― усміхнулася ба, ― Так, малеча в нього буде цікава.

― А у Зіни? ― згадала про спокійно лежачу біля мене сарану.

― Один буде. І краще, віддайте малюка, коли він підросте, спадкоємцю.

― Якому? ― здивувався Мір.

― Згодом зрозумієте кому саме. Всьому свій час. Твоя дружина не розуміє моїх натяків, а ось ти кмітливий, ― кивок від капітана, ― Шукай місце де вам усім буде комфортно. Так, про команду не забудь, вони й допомога та й опора.

― Дякую. А як скоро?

― Я не знайома з фізіологією земних жінок, а календаря мій дар не має.

― Я що, помру? ― задала те що спасло на думку.

― Так, ― спокійно так відповіла родичка, ― Ми всі колись помремо. За це не хвилюйся навіть.

― Як? Як не хвилюватися?

― Тобі про інше думати зараз треба, а ти дурницями займаєшся. Може, підемо прогуляємося? ― запропонувала Ріс.

― Підемо. Обов'язково підемо, ось тільки ти скажеш мені прямим текстом, що зі мною і відразу йдемо.

― Та там і говорити нема про що. Готуйся до нересту.

― Знову здорово! До чийого?

― Дуринда. До свого.

― Я не вмію, ― похитала головою.