13.3

     Човгаючи вода тягне у свої обійми легкі порожні раковини що гріються на піску. Хвиля, піднімаючи гребінь, з величезною швидкістю мчить до берега, втрачаючи по дорозі з округлої вершини краплі, що піняться. Несамовитий крик птахів, що кружляють високо в небі, перебиває шум капсул, які постійно приземляються, чимось нагадуючи наші сучасні авто, але ширяють у повітрі замість доріг. Вражає кількість води, що оточує невеликий острівець, на якому гості, що прибули, проходять реєстрацію. Актею оточують понад двадцять станцій, які здійснюють безпеку і контроль охочих відвідати неймовірну планету, яка не має жодного материка. Стоячи біля панорамного вікна губишся в темно-синій нескінченності води. Ми приземлилися на острові з нерівною кам'янистою місцевістю, протяжністю триста п'ятдесят два кілометри. З актеріанців, які постійно проживають тут, які допомагають туристам і гостям планети дістатися обраного місця відпочинку, всього сто вісімдесят гуманоїдів, хоча я назвала б їх швидше русалами та ніяк інакше. Шкіра всіх відтінків синього, зачіски, зроблені з жорсткого, як дріт волосся, мають неймовірні форми, пальці з перетинками і зябра замість вушних раковин. Про усмішку, що відкриває зуби-голки промовчу.

― Що зажурилася, люба? ― тихо спитав у мене чоловік.

― З чого вирішив що я журюся?

― У тебе дивний погляд, ― знизав плечима, ― Вирішив ти сумуєш за сім'єю.

― Сумую за ними, але не настільки, просто… знаєш це так незвично.

― Що саме?

― Ми зараз стоїмо тут, на невеликому острівці, посеред води. А метрові хвилі, зароджуючись десь далеко-далеко б'ють об берег, погрожуючи розбити на дрібні камінчики такий маленький клаптик землі. Страшно. Мені страшно. Чи виживе хтось після такого?

― Виживе. Думаю, виживуть усі. На такий випадок тут передбачено евакуацію. Усі дії доведено до автоматизму.

― Тут таке трапляється? ― з затаєним страхом чекаю відповідь.

― Так, постійно, ― махнув рукою капітан.

― Як постійно?

― Острови часто пропадають у безодні та сходять в іншому місці.

― У сенсі сходять? Як квіти?

― Ні. Які квіти? Планета схильна до частих землетрусів. Під водою поштовхи практично не відчуваються, а ось острови страждають постійно. В одному місці острови зникають, занурившись під воду, а ось в іншому з'являються.

― І? ― страшно цікаво слухати про таке.

― Тут все продумано, не хвилюйся. Якщо острів піде під воду разом з будинками, то в останніх, автоматично включаються системи, що виробляють кисень і блокують проникнення води. Розумієш, ті акторианці яких ти бачила, не можуть повернутися до своєї рідної стихії, вони просто потонуть.

― Чому? ― здивувалася, ― У них же є зябра.

― Зябра є, але вони лише декорації, вони ними не користуються.

― Не розумію, ― розгублено.

― Розумієш доньку, ― приєднався до розмови Сивольжан, ― Якийсь час тому ми зробили велику помилку, втрутившись у ДНК код свого народу.

― Ви…ви захотіли стати сухопутними? ― не вкладалася інформація в моїй голові.

― Ми хотіли не лише розрізати плавниками воду, хотіли… хотіли підкорити сушу. Не вийшло. Багато хто став сухопутним, а ось повернутися до рідної стихії вже не змогли.

― Батьку, мені шкода…

― Нічого, все нормально. Зате ми змогли побачити поблизу безліч інших зірок, інші раси та частину дикого всесвіту. Діна з помилок потрібно робити висновки, тим більше коли виправити щось неможливо.

― Мудро.

― Ходімо, я вас зареєстрував і замовив індервед.

― Що це?

― Катер, тільки не простий. Ходімо, сама побачиш.

     Індервед – прозорий підводний корабель, круглої форми як мильна бульбашка, забезпечена всередині важелями управління та кисневими балонами. Наш був чотиримісний. Попереду посадили і пристебнули мене і Зіну, Женю поставили на мої коліна, показавши пальцем ну-ну, щоби не пустував. Чому ми не залишили квітку на кораблі? Та все просто, там немає ні Севольжана який вміє розтискати жадібну щелепу Жеки. Немає Зіни, яка годує вічно голодну рослину та немає нас, що давлять авторитетом на команду яка час від часу висловлює обурення на дії квітки. Довелося брати з собою, тут він теж встиг хромкнути чужий палець, але замість гучного обурення відзначився занудного посюсюкування та утипутінія з боку симпатичної актриси. Тепер я розумію, вони всі тут трохи божевільні. Після того, як роззнайомилися і Сіль сказав, що я його дочка, Мікронішалія знаходила в нас все більше схожості, говорячи про це не перестаючи. А ще я помітила, як ці двоє дивилися один на одного. Думаю мені не здалося і між цими двома проскочила іскра.

     Занурення у рідну стихію названого батька я зустріла, вчепившись однією рукою в крісло, а іншою в горщик. Напевно, цим налякала квітку, тому що останній обвів мою руку та заспокійливо погладжував листочками. Дожилася, не я маленьких заспокоюю, а вони мене. Взяла себе в руки, розслабилася, розплющила очі та так і завмерла з відвислою щелепою. Яскраве світло гарячої зірки проникає крізь товщу води, прикрашаючи її неймовірними відтінками та даруючи глибині життя. Ось повз нас проплив косяк смугастих рибок зі смішно витріщеними очима, а ось плоска риба з закрученими вусами помітивши нас лягла на бік, виваливши язик і вдавши з себе померлу. О-о, а он такий же агрегат із двома пасажирами на борту у воді, їх супроводжує імпозантний місцевий житель. Помітивши, що я за ним спостерігаю він, струснувши волоссям, пустотливо мені підморгнув. Кулак від Міра і дивна постать із пальців від Сіля, протверезили морського Донжуана, повернувши його увагу гостям. Під нами вирувало життя. Викладені з гладкого каменю доріжки вели до різних за розміром та формою кам'яних нагромаджень.