Розділ 10

     Холодно. Мерзнуть щоки. Від вітру з очей струмком біжать непотрібні сльози, що заважають йти точно за чоловіком, не збиваючись з кроку. Треба йти, зупинятися не можна, можна замерзнути й залишитися тут пам'ятником самому собі. Ага, стану сама собі крижаною скульптурою якщо вичерпаю сили та не зможу йти.

― Потерпи, залишилося зовсім небагато.

― Те-те-терплю-лю, ― стукаючи зубами заспокоїла напарника по нещастю.

     Не обдурив, зовсім скоро ми дійшли до зіву печери. Тиша цього місця настільки заспокоювала і заколисувала, що я не витримала і пройшовши у вподобаний закут, лягла, закрила очі й заснула.

    Моя матуся стоїть біля плити й акуратно, вилочкою, перевертає котлетки, що так чарівливо шкварчать на сковороді. Аромат смаженого м'яса, обваленого в панірувальні сухарі, поширюється по приміщенню з величезною швидкістю, будить в шлунку бурчання та шалений апетит. Нарешті мій кошмар з чужими планетами, викраденнями, тунелями, пустелями закінчився, я удома з рідними. Тепер можу нормально поїсти, відпочити, вимитися і відправитися на роботу. Почуваю себе в цілковитій безпеці, а від цього розплющувати очі та вставати зовсім не хочеться. Потягнулася з міцно закритими очима, з насолодою витягаючи руки та ноги. Уф, гарно.

― Діна, ― покликала мене мама раптом чоловічим голосом, ― Вставай соня, пора, — я застигла, повільно і невідворотно повертаючись в реальність. Сон, моя сім'я, безпека і звичність буття це лише сон.

     І ось ніби чоловік не хотів нічого поганого, і виспатися дав, і навіть поїсти приготував, але... Але те, що матуся була лише моїм сновидінням, а не реальністю, привело мене в поганий стан байдужості. Ни-хо-чу їсти, ни-хо-чу пити, хочу додому до мами. Нічого не пояснюючи Міру обернулася на інший бік, сховалася з головою і спробувала заснути. Хоч на мить повернусь до рідних, нехай навіть і у своїй уяві.

― Тааак, ― протягнув чоловік, ― Ясно, ― і після цього я почула недовге шелестіння, і відчула в районі м'якого місця укол.

― Ти що твориш!? ― заволала я від болю і жару, який поширюється від уколу.

― Привожу тебе в порядок, ― спокійно відповіли мені, ― Зараз тобі буде дуже жарко, потім ти, швидше за все, захочеш мене убити, ну а після в тебе повернеться та Діна, до якої я вже звик. Це стрес в купе з адаптацією і тими ліками, якими лікували тебе в капсулі після пожежі. Ми з доком дуже боялися, що ці симптоми проявляться у тебе коли ти будеш в полоні. Добре що обійшлося і це сталося зараз.

     Капітан не помилився в тому, що мені буде неймовірно жарко якийсь нетривалий час. А ось як він помилився говорячи про те, що я захочу його убити, о-о-да на це у мене були інші плани:

― Ось досі не можу зрозуміти, як могло моє таке стабільне і, зазвичай нудне життя бухгалтера, так круто перекинутися, що я виявилася тут? ― сплескала руками, ― Тут це незрозуміло де, та ще і в компанії такого симпатичного гуманоїда як ти! Сидиш, мовчиш, дивишся на мене такими незвичайними очима. Їжу приготував? ― киває, ― Годуй мене тоді, зголодніла зовсім з тобою. Ну ось що ти за чоловік такий: красивий, упевнений в собі, мачо, ялинки-палиці. Ось що ж мені було робити, як не закохатися в тебе, а? Сидиш, посміхаєшся, колода ти інопланетний, ось, ― надула щоки та відвернулася від нього. Мене почала відпускати дивна сироватка, а сказаного вже не повернеш. І тут до мене стало доходити, що і кому я тут набовтала. Цвіркун набридливий і потрібно ж було спочатку закохатися в дивного ненашенского мужика, а потім йому ще про це розповісти. Гірше за п'яну дівицю, їй-богу, так та хоч не пам'ятає, що і кому наговорила. Бічним зором помітила, як Мір встав, витрусив з речей крихти й неспішно попрямував в мою сторону. Підійшов, підняв мене з місця, сів та притягнув до себе на руки. Усе це він виконав в повній тиші. Сидимо, мовчимо.

― Нічого не хочеш мені сказати? ― наважилася розірвати тишу першою.

― Ти молодець, ― загадкова відповідь від нього.

― У чому? ― буркнула сипло.

― Добре трималася, ― похвалив і міцніше обійняв.

― А-а? ― спробувала вказати на своє словоблуддя.

― Поїмо? Я там м'ясо з овочами розігрів, ― і лице таке жалісливе-жалісливе.

― Правда м'ясо?

― Ну, усю ту їжу смолену у борошно назвати супер блюдом не можна. Хоча вона і дуже поживна, і ситна, якраз те що нам потрібно. Підемо, поїмо, скоро треба буде висуватися в дорогу.

― Підемо, ― зітхнула, розуміючи, що мою відповідь про любов, швидше за все, не зрозуміли. Різний менталітет, напевно Та це і до кращого.

А зовні тепер було все навпаки. Сухий вітер сушив шкіру, щипав очі та обвітрював губи. Дуже жарко не було, було незручно пересуватися. Дрібний пісок забивався скрізь, куди тільки міг пробратися. Піщинки терли шкіру, дратуючи й роблячи її чутливою. Кожен крок це пекучий біль на шкірі. Знаєте, це так, коли нове взуття розтирає ноги до крові, а ви ніби звикли до цього неприємного відчуття, але при цьому розумієте, що знову засунути кінцівки в це взування довго ще не захочете. Ось і я йду і розумію, що після нашого привалу в тріщині з чистими ключами навряд чи куди піду далі.

― Мір! Мір! ― дочекалася доки чоловік розвернеться до мене, ― Може не зупинятимемося і продовжимо шлях?

― Чому, ― прокричав чоловік питання.

― Після відпочинку мені буде дуже важко знову вийти й продовжити пересуватися в такому темпі.