Розділ 7

     Поранених було багато. Рани в усіх були різні: від стріляних до нанесених холодною та природною зброєю — кігтями, зубами. Ступінь тяжкості кожного покаліченого сильно відрізнялася. Я сама викликалася допомагати докторові, чим немало здивувала команду, що складалася виключно з чоловіків. Мір був категорично проти. Ха, та хто йому сказав, що злісні погляди та шипіння крізь зуби можуть зупинити жінку, яка бажає допомогти пораненому? У нас, жінок, такі речі на підсвідомому рівні: шкодувати нещасних, лікувати хворих, тягнути з поля бою на собі, пиляти чоловіків... е-е, ні-ні, це з іншої опери.

     У Кіра на лобі красувалося декілька подряпин. Обробивши їх, він підштовхнув брата, ставши перед ним як мій щит. Люблю інопланетян, які швидко міркують. Мій колишній сусід пильно дивиться на капітана, активно жестикулює та щось шепоче йому на вухо. Кір обернувся, глянув на мене, підморгнув, повернувся до брата й, дочекавшись його кивка, вивів з території госпіталю. Сивольжан, тим часом, приніс бокс, розділений на безліч відсіків. У ньому лежали численні тюбики, флакони й, напевно, бинти. Ось тільки як мені зрозуміти, що і для чого призначене? Ситуацію врятував доктор, який, напевно, подумав так само. Порившись на своїх численних полицях, він приніс мені предмет, який нагадує товстий олівець.

― Дивися, це маркер, ― покрутив в руці, ― він пише на будь-яких поверхнях. Бери його і відмічай кожну капсулу, щоб тобі було зрозуміло для чого вона або від чого. Умієш перев'язувати? ― кивнула, ― Добре. Тільки не затягуй на тілі сильно перев'язувальний матеріал, пов'язка сама ляже, як треба. Якщо в чомусь сумніваєшся, запитуй або зви мене. Зашкодити у тебе не вийде, ― посмішка, ― Не переживай. І спасибі тобі.

     Трохи часу пішло на те, щоб швидко пояснити мені, що куди прикладати і як це активувати. Відмітила маркером мазь від опіків та від неглибоких подряпин. Підписала препарати, що знеболюють, і вітаміни. Вітаміни видавати усім, а ось анестетик давати тільки тим, хто шипить при перев'язці. Коли поруч самиця, багато хто буде намагатися демонструвати сміливість і терпіти, що може уповільнити процес відновлення. Пацієнтові повинно бути не боляче і досить комфортно. Розслаблений стан дозволяє клітинам не виробляти зайвого, а зосередитися лише на пошкоджених тканинах. Важко поранених було осіб десять, не більше. Ось тільки проблема полягала в тому, що самих капсул, здатних швидко регенерувати постраждалі ділянки й виявляти інші, глибші ушкодження, було лише дві. Зараз усередині них знаходилися найважчі, рани яких становили небезпеку для здоров'я та життя. За ними слідували ще двоє, які були лише в трохи кращому стані, тому могли почекати. Сивольжан сам затягнув у них еластичні бинти, зробивши протибольовий укол, а після підійшов до тих трьох, рани яких я вже встигла обробити, закріпивши пов'язками.

― Діана Едуардівна, хочу зробити вам комплімент, — обернувшись до мене обличчям, Сивольжан посміхнувся. 

― Не соромтеся, — опустила очі до підлоги, — Робіть. 

― Як для самиці, ви напрочуд працелюбні, — сказавши це, він обвів поглядом хворих, які принишкнули. Так-так, схоже, тут хтось активно робить з мене героїню. Ось тільки питання, навіщо. ― Думаю, про ваше високе походження можна судити по вчинках, на які ви здатні. Не кожен наважиться заліковувати чужі рани, коли на це є лікар і регенеративна капсула.

― Сивольжан, коли хтось потребує допомоги, ― зробила невелику паузу, піднявши очі на лікаря, ― Вважаю великою дурістю залишатися осторонь, ― вимовила тихо, але досить твердо. Адже й справді не вважала допомогу пораненим чимось, що виходить за рамки. 

― Це-то і дивує, ― тихо вимовив він, обертаючись до пацієнта.

     Впоравшись із поставленим завданням, я відправилася у свою каюту. Захотілося вимитися, переодягнутися, правда, на жаль, нема в що, та завалитися в ліжко. Хоча в мене ліжко й норовливе, але хочеться навіть на таку норовисту поверхню для сну, як у мене. Брела по коридору, низько опустивши голову, й тільки коли уперлася в перешкоду, підняла втомлені очі. Переді мною стоїть дивна істота, що дуже нагадує нашу сарану, тільки ось це було розміру з собаку. Велику таку собаку породи дог.

― Привіт, — кивнула, — Ти не поранений? Якщо проблеми зі здоров'ям, проведу тебе в процедурну, — від втоми навіть дивуватися не хотілося. Хоча мені здається, такого члена екіпажу я не пам'ятаю. Та хіба мало, може, він відпочивав після зміни. Сама не знаю навіщо, протягнула руку в його сторону і погладила по голові. Він сіпнувся було убік, але тут із-за рогу вийшли двоє зі зброєю напереваги. На всіх військових кораблях обов'язково після нападу, днів десять по земному численню, усю територію корабля позмінно перевіряють на предмет "сюрпризів" від нападників. Ось це, напевно, і є наші вартові, які роблять обхід території. Тільки ось, побачивши нас, поведінка та благодушний настрій у них ураз випарувалися. Секундна заминка, і вони підкинули зброю у бойову готовність. "Ось зараз мене і застрелять", ― промайнула думка, на яку тіло зовсім не відреагувало. Втомилася, та й стрес від бою, що зовсім нещодавно відбувся, дається взнаки. Побачивши промені від зброї, коник підстрибнув, засвистів, вжався в підлогу та став тремтіти, немов цуценя, відірване від матері, яке боїться навколишнього світу.

― Ей, зеленуватий, з тобою все гаразд? ― сівши навпочіпки, поцікавилася у нього. Істота підняла голову, і я загубилася від болю та приреченості, які читалися в його величезних чорних очах. Що ж треба пережити, щоб мати таку реакцію? ― Не бійся, вони не стрілятимуть, ― сказала я й, піднявши очі, з натиском повторила: ― Не будуть же? ― на що отримала два інопланетних розгублених обличчя.