продовження до 6 розділу

     Ось не знаю чому, а точніше навіщо, я, обмотавшись пледом, кинулася на вихід. У коридорі зміркувала, що хоч репни мене зараз по голові, не згадаю, в якій стороні каюта капітана. Ялинки, та я просто не знаю, де вона знаходиться. 

― Самиця! ― окликнув мене інопланетний зебр, ― Чому без супроводу? ― о, хтось тут капітальний жінконенависник, я дивлюся. Гаразд, ми знаємо правила в цій грі. Очкидолу і тужливо мекаємо: "― Заблукала я. До самця хочу", ― підвити голосніше, головне не забути. Хоча б не засміятися в голос. 

― Підемо, проведу, ― полагіднів він. Навіть посірів злегка. Соромиться чи що? Еех, померла в мені актриса. Це ж потрібно, як природа над мужиком поглумилась. Він, звичайно, не білий у чорну смужку, але дуже близько до цього. Голова має довгасту форму, вуха ніби людські, тільки трохи загострені на кінцях, а в мочки протягнуті сережки "тонели". Уся шкіра сірувата з темнішими смугами, неначе веселий художник вирішив поблазнювати, розмахуючи кистю. Дуже колоритно, а в купі з кривими ногами виглядає... 

― Що забула в коридорі? ― мій тимчасовий поводир цілком благодушно поставив питання.

― Захотіла поїсти, ― мовчати безглуздо, а брехати неприємно, навіть на благо. 

― Тебе капітан не погодував? ― скрипнуло здивування навпіл з обуренням у його голосі. 

― Чому не погодував? Погодував, просто я ненажерлива, ― враховуючи, скільки солодощів нещодавно зжерла, так і не збрехала зовсім. 

― А-а, туго йому з тобою припаде, ― почухав за вухом і торкнувся дивної сережки. 

― Ой, туго, ― поцокала язиком, киваючи головою. 

― Потішно, ― не повертаючи голови, промовив він. 

― Що, пробач? ― затнулася і трохи не впала. 

― Потішно, говорю. Дивлюся на тебе і розумію, йдеш і нахабно мені брешеш. 

― Чому це нахабно? ― здивувався так, що здивувався, ― І взагалі, у тебе що, око на попі? Як ти можеш дивитися на мене? ― і тут моє здивування відбилося в клацнутій об підлогу щелепи. Люди, у нього реально око, тільки не на попі та не одне, а два. За вухами у нього розташувалася друга пара прихованих очей. ― Ось це круть! ― потягнулася ручками, щоб поторкати.

― Ні, мені, звичайно, описали тебе як дивну і цікаву самицю з відсталої планети. Агов, самиця, ти примудрилася перевершити всі оповідання! ― не то захопився, не то скривдив мене він. 

― Сам дурень, ― все ж вирішила образитися я. 

― Ти чого? ― сторопів він від моєї надутої губи та теж ручками потягнувся до лиця. 

― Веди давай, дотепник, ― відштовхнула чужу кінцівку від себе. 

― Продовжимо шлях тільки після того, як розповіси, що змусило тебе відправитися до головного. І явно не для злиття. 

― Слухай, Шерлок, а з чого ти взяв, що це, ― помотала рукою, ― не ваше оце злиття? ― і уперла одну руку у бік, а іншу притримала плед, що сповзає. 

― Шермелок. 

― Що? 

― Ім'я наречення моє Шермелок, ― уточнив зебр. 

― Ухти, правда? ― кивок, ― Приємно познайомитися, моє ім'я Діана. 

― Знаю - знаю, Едуардівна. 

― Можна без Едуардівни, ― звично поправила я. 

― Ні, не можна. Капітан представив тебе саме так, а це означає, що називати треба тільки так.

― Фіг з тобою, рибка золота. Пішли? ― мотає головою "ні". ― Ну що ще? Втрачаємо час. 

― Навіщо йдеш? ― і ногою так топає. 

― Мені здалося, що я бачила за бортом дивний корабель, ― призналася я. 

― Як він виглядав? ― тепер він став абсолютно серйозним. 

― Трикутний, плоский, сріблястий, а ще від нього виходили жовтуваті промені. 

― Кронтарианці. Біжи, треба доповісти капітанові, а я поки підніму тривогу. 

― Бігти-то куди? 

― Твоїх кроків двадцять, прямо, направо і вгору по сходах. Там одна каюта, не заблукаєш. Швидше, ― підігнав він мене. Судячи з того, як зебр змінився в лиці й рвонув з місця, ситуація не з простих. Видихнула і махнула в тому напрямі, в якому мене направили. Короткий марш-кидок привів до східців, а якщо бути точною — до п'яти східців, по яких, швидко піднявшись, застигла. І як стукати? Дзвінка немає, двері щільно закриті й ізольовані від зовнішнього шуму. І що тепер? Не звикла відступати, а тому, розмахнувшись лівою ногою, зібралася врізати з усієї сили по залізу чи з чого у них тут двері, але бахнула по чомусь м'якому та лайливому. Просто та абракадабра з вуст капітана не могла бути нічим іншим, як матюком, причому в мою сторону. Швидко опам'ятавшись, він схопив мене під ліктик, затягнув в каюту зі словами: "Ну нарешті ти сама прийшла", і поліз цілуватися. Що я вам хочу сказати, цілується він дійсно класно. А напередодні невідомої небезпеки ще й відчувається посмак гостроти, немов приправа у блюді.

― Взагалі-то я не за цим, ― почала відштовхувати від себе сильне чоловіче тіло. Тверде, гладке з бархатистою шкірою під пальцями моїх рук, без єдиного волоска, з переливаннями на шкірі та диханням (моїм, між іншим), яке почастішало. 

― Судячи з того, як ти мене торкаєшся, саме за цим ти й прийшла.