Розділ 5

― Так, не густо, але що маємо то й маємо, ― це я про своє нове житло. Кімнатка приблизно шість на три, довгаста з низькою стелею. Стіни оббиті м'яким матеріалом з цікавою структурою і, напевно, до того, як їх намагалися обдерти (так і не досягнувши в цьому успіху) виглядали цікаво. Маленьке койкомісце, залізне без матраца і якої-небудь білизни, подушки або ковдри. А весело мені тут буде, у піратів хоч відріз принесли та годували, а тут. Додумати не встигла у двері тихенько поскреблися. Змахнувши непрошену сльозу, підійшла до входу.

― Ну і як тебе відкрити? ― запитала в інопланетних дверей, особливо не сподіваючись на відповідь. Провела рукою, нічого. Натиснула на декілька кнопок та знову нічого, ні звука. Я навіть почала нервувати знову пустивши слабину й солона волога зібралася в куточках очей. Мокрі доріжки були вже намічені, коли до слуху донеслося знайоме шипіння.

― Ти навіщо закрилася Дін? ― почула голос Кіра. ― Діна!? Дінка, хто тебе скривдив? Ей, ти чого? ― крок й повільно він провів долонею по волоссю. Почуваюся  маленькою дівчинкою, але приємно.

― Життя скривдило, ― буркнуло собі під ніс, відвертаючись від зайвої ласки й утираючи мокрі щоки.

― Чим це? ― раптом сторопів він. ― Он, на лице симпатична, тіло красиве, попа є, волосся гладке. Чим воно, життя, тебе могло скривдити? ― і скільки нерозуміння в голосі.

― Карту дало, а ось компас видати забуло, ― буркнула я.

― Чого? Я ось окремо зрозумів і про карту, і про компас, а ось докупи скласти ніяк не можу.

― Слухай, Кір.

― Х- хто? ― ну, треба ж і сильні, і упевнені воїни іноді заїкаються.

― Розумієш, схоже для того, щоб мені запам'ятати ваші імена, ― висунула придуману теорію, ― А згодом і правильно їх вимовляти треба довго і продуктивно цьому вчиться. На мій великий жаль, ― знизала плечима, ― Я закінчила не міжгалактичний університет, а усього лише Земний, ― головне в голос додала більше жалю, ― Мені дуже важко вимовляти ваші імена, тому я їх і скорочую. Ображаєшся? ― обернулася до нього й уточнила на всякий пожежний. Та і реакцію треба б перевірити. Це мені Сивольжан повідав, що деякі імена можуть щось означати й скорочувати їх не можна. Як у нього самого, але в майбутньому я й сама зрозумію до кого та як можна  звертатися.

― Ні. Називай як хочеш. Після того що між нами було, тобі можна, ― обернувшись до мене обличчям - підморгнув. ― Та і знаєш, ти мене бачила голого, я тебе...

― Коли це ти мене бачив без одягу? ― здивувалася невимовно, та так що забула збентежитися.

― Ти мене, коли рятувала й в капсулу засовувала. А до речі, давно хотів запитати. Як ти мене притягнула з іншого приміщення і як втягнула в капсулу? Я перевищую твою вагу в четверо.

― У скільки? Здохляк такий та в четверо? Довгий, так, але худий ти, братик.

― Братик? Ти так мене сприймаєш? ― і чоловік спохмурнів.

― Е-е-м, ― помекала я.

― До цієї відповіді ти мені здавалася розумніше, ― скривджено насупився і спробував піти.

― Ти зуби мені не заговорюй і колися давай, коли це ти мене голою бачив? ― наздогнала і схопила за руку біля умовного порогу.

― Так коли в капсулу занурював. На тобі увесь костюм стопитися, а велика частина шкіри була покрита опіками. Діна, коли я побачив тебе в такому стані, у мене уперше у житті руки затряслися. Ти зрозумій, я - солдат і бачив досить і поранених, і обпалених, і убитих, а ось коли побачив тебе то втратив самовладання. Крихка фігурка лежала в коридорі де бушувала пожежа, знищуючи своїх і чужих, поглинаючи в собі перемоги, програші, сміх, сльози. Все те, що зовсім нещодавно надавало життя величезній машині, тепер безжально відбиралося бурхливою стихією. Я боявся узяти тебе на руки. Мені здавалося ти не витримаєш цього і від болю перестанеш дихати. Капсула не здатна оживляти, лише відновлювати, регенеруючи твої власні клітини. Слава усьому живому у нас вийшло. Ти дихала, дуже важко, але сама. Капсула відновлювала і заліковувала тебе довго. Дін, ти з нами вже сорок п'ять повних обертів.

― Скіл... ― голос сів і я лише хрипко каркнула, ― Скільки?

― Сорок п'ять.

― Та ні. Скільки за Земним часом? ― захотілося сісти і я пройшла до ліжка та шльопнулася на нього.

― Ем, розумієш, е-е-м, ми тут трохи про твою Землю дізналися...

― Не тягни, ― зло та трохи занепокоєнням вимовила я.

― Ти пробула в капсулі близько двох Земних місяців, ― сказавши це Кір позадкував до виходу.

― Скільки? А це взагалі можливо? Я була така погана? А ...

― Діана. Дін, у мене в голові замикає від твоїх питань. Припини. Зараз з тобою все добре. Коли занурював в капсулу, залишки костюма здер з тебе. Час від часу приходив перевіряти як проходить процес загоєння, от і все. Дін, а ти точно нічого до мене не відчуваєш такого, ну, іншого.

― Кір, а ти про що зараз? ― поглянула на молодого і симпатичного інопланетного чоловіка. Ну ось, ми такі різні й такі схожі.

― Ти навіщо мене врятувала? ― поставив питання і напружився.

― Незрозуміла?

― Поясню. Зазвичай якщо самиця, ― підняла руки вгору від обурення, яке викотилося з мене риком, ― Пробач та зрозумій що таке наше життя. Так от, коли самиця вважає, що їй пора, ну той, пора злитися, вона здійснює який-небудь вчинок. Іноді навіть сама підлаштовує ситуацію так, щоб виглядало це саме як вчинок.