Розділ 5

― Так, не густо, але що маємо, то й маємо, ― це я про своє нове житло. Кімнатка приблизно шість на три, довгаста з низькою стелею. Стіни були оббиті м'яким матеріалом з цікавою структурою і, напевно, до того, як їх намагалися обдерти (так і не досягнувши в цьому успіху), виглядали цікаво. Маленьке койко-місце, залізне, без матраца і якої-небудь білизни, подушки або ковдри. А весело мені тут буде: у піратів хоч відріз принесли та годували, а тут... Додумати не встигла, у двері тихенько поскреблися. Змахнувши непрошену сльозу, підійшла до дверей. 

― Ну і як тебе відкрити? ― запитала в інопланетних дверей, особливо не сподіваючись на відповідь. Провела рукою і... і нічого. Натиснула на декілька кнопок і... і знову нічого. Я навіть почала нервувати, та знову солона волога зібралася в куточках очей. Мокрі доріжки були вже намічені, коли до слуху донеслося знайоме шипіння.

― Ти навіщо закрилася, Дін? ― почула голос Кіра. ― Діна!? Дінка, хто тебе скривдив? Ей, ти чого? ― провів долонею по волоссю, як маленькій дівчинці, а потім витер щоки. 

― Життя скривдило, ― буркнула собі під ніс, відвертаючись від зайвої ласки. 

― Чим це? ― раптом сторопів він. ― Он, на лице симпатична, тіло красиве, попа є, волосся гладке. Чим воно, життя, тебе могло скривдити? ― і скільки нерозуміння в голосі. 

― Карту дало, а ось компас видати забуло, ― буркнула я. 

― Чого? Я ось окремо зрозумів і про карту, і про компас, а ось докупи скласти ніяк не можу. 

― Слухай, Кір. 

― Х-хто? ― треба ж і сильні, і впевнені воїни іноді заїкаються.

― Розумієш, схоже, для того щоб мені запам'ятати ваші імена, ― висунула придуману теорію, ― А згодом і правильно їх вимовляти, треба довго і продуктивно цьому вчитися. На мій великий жаль, ― знизала плечима, ― Я закінчила не міжгалактичний університет, а всього лише Земний, ― і в голосі більше жалю, ― Мені дуже важко вимовляти ваші імена, тому їх і скорочую. Ображаєшся? ― обернулася до нього й уточнила на всякий пожежний. Та й реакцію треба б перевірити. Це мені Сивольжан повідав, що у деяких імен є сенс, і скорочувати їх не можна. Як у нього самого, але я зрозумію в майбутньому і сама, до кого як звертатися. 

― Ні. Називай як хочеш. Після того, що між нами було, тобі можна, ― обернувшись до мене обличчям, підморгнув. ― Та й знаєш, ти мене бачила голого, я тебе... 

― Коли це? ― здивувалася невимовно, та так, що забула збентежитися.

― Ти мене, коли рятувала й в капсулу засовувала. А до речі, давно хотів запитати: як ти мене притягнула з іншого приміщення і як втягнула в капсулу? Я перевищую твою вагу вчетверо. 

― У скільки? Здохляк такий та вчетверо? Довгий, так, але худий ти, братик. 

― Братик? Ти так мене сприймаєш? ― і чоловік спохмурнів. 

― Е-е-м, ― помекала я. 

― До цієї відповіді ти мені здавалася розумнішою, ― скривджено насупився і спробував піти. 

― Ти зуби мені не заговорюй, і колися давай: коли це ти мене голою бачив? ― наздогнала і схопила за руку біля умовного порогу.

― Так, коли в капсулу клав, на тобі весь костюм оплавився, а велика частина шкіри була покрита опіками. Діна, коли я побачив тебе в такому стані, у мене вперше в житті руки затряслися. Ти зрозумій, я - солдат і бачив досить і поранених, і обпалених, і убитих, а ось коли побачив тебе, то втратив самовладання. Крихка фігурка лежала в коридорі, де бушувала пожежа, знищуючи своїх і чужих, поглинаючи в собі перемоги, програші, сміх, сльози. Все те, що зовсім нещодавно надавало життя величезній машині, тепер безжально відбиралося бурхливою стихією. Я боявся взяти тебе на руки. Мені здавалося, ти не витримаєш цього і від болю перестанеш дихати. Капсула не здатна оживляти, лише відновлювати, регенеруючи твої власні клітини. Слава всьому живому, у нас вийшло. Ти дихала, дуже важко, але сама. Капсула відновлювала і заліковувала тебе довго. Дін, ти з нами вже сорок п'ять повних обертів.

― Скіль... ― голос сів, і я лише хрипко каркнула, ― Скільки? 

― Сорок п'ять. 

― Та ні. Скільки за Земним часом? ― захотілося сісти, і я пройшла до ліжка та шльопнулася на нього. 

― Ем, розумієш, е-е-м, ми тут трохи про твою Землю дізналися... 

― Не тягни, ― зло та трохи занепокоєно вимовила я. 

― Ти пробула в капсулі близько двох Земних місяців, ― сказавши це, Кір позадкував до виходу. 

― Скільки? А це взагалі можливо? Я була така погана? А... 

― Діана. Дін, у мене в голові замикає від твоїх питань. Припини. Зараз з тобою все добре. Коли занурював у капсулу, залишки костюма здер з тебе. Час від часу приходив перевіряти, як проходить процес загоєння, от і все. Дін, а ти точно нічого до мене не відчуваєш такого, ну, іншого? 

― Кир, а ти про що зараз? ― поглянула на молодого і симпатичного інопланетного чоловіка. Ну ось, ми такі різні й такі схожі. 

― Ти навіщо мене врятувала? ― поставив питання і напружився. 

― Незрозуміла?

― Поясню. Зазвичай, якщо самиця, ― підняла руки вгору від обурення, яке викотилося з мене риком, ― Пробач і зрозумій, що таке наше життя. Так от, коли самиця вважає, що їй пора, ну той, пора злитися, вона здійснює який-небудь вчинок. Іноді навіть сама підлаштовує ситуацію так, щоб виглядало це саме як вчинок.