Розділ 3

     Величезна медуза, слизька й липка насувалася на мене, не залишаючи шансів сховатися, захиститися, врятуватися. Мовчазний крик виривається з мого рота. Я розмахую руками у безуспішній спробі відбитися від чудовиська. Хвиський ляпас практично привів мене до тями, а розплющивши очі, побачила інопланетянина, що стоїть переді мною.

― Бити сплячу жінку, підло, ― скривджено пробубоніла я, перевертаючись, щоб здійнятися й трохи розім'яти кінцівки, що затекли. ― Чого мовчиш, а? Ні, краще мовчи, а то як тягати тебе на собі, так я польова сестра, а як мене акуратно розбудити, так ти військовополонений. Ух, мужик інопланетний, ― показала йому кулак, ― Чого витріщився очищами своїми красивими, дав би руку, чи що.

Цей булькнув щось й знову вилупився на мене з нерозумінням.

― Хай тобі грець, так ми один одного не бе не ме не кукуріку, ― на що знову почула два бульки й один невиразний скрегіт. ― І як жити тепер далі будемо? Ні-ні-ні, не відповідай, ― махнула рукою, ― Це питання було риторичним. Слухай, а може мені тебе взагалі боятися треба? Так ти тільки скажи, я тут же ем... ну не знаю, під ліжко заб'юся. Та дивлюся доки я спала ти освоївся, тканину знайшов, сором прикрив. Чого мовчиш? А, ну тебе, мовчи краще, ― знову махнула на нього рукою і вирішила відвідати санвузол. І раптом цей ненормальний інопланетянин зробив в мою сторону крок. Ну як зробив, перетік, плавно так перетік. Аж страшно стало і я вже серйозно зібралася під ліжко, якого тут немає, коли мене обхопили чоловічі інопланетні руки. Руки на кінцівках з чотирма фалангами.

     Йой-йой, якщо комусь в голову прийшла думка, що мене з'їли, то це не так. Зараз я лежу в "труні", трохи дриґаю ногами та слухаю передзвін дзвіночків. Натуральний такий передзвін. Мелодія приємна така що нав'язливо вимагає смикати в такт кінцівками. Через деякий час, коли я вже звикла та смикала ногою не так охоче,  звук помалу став віддаляється, стаючи все тихіше та тихіше. "Жмут", почула я перш ніж кришка саркофага повільно почала відсовуватися, відкриваючи гарний огляд на інопланетного сусіда по камері.

― Ти балакуча як тарлеанки, хоча й не схожа на них.

― Сам дурень, ― вирішила образитися на цього. А ще чомусь вилазити з капсули стало незручно.

― Хто? ― витріщив очища й протягнув до мене руку.

― Вітатися тебе не вчили? ― відсунула запропоновану кінцівку та стала проявляти самостійність й вибиратися з капсули.

― У якому сенсі? ― спохмурнів. Ось дивний.

― Привіт, ― махнула невихованому інопланетному селюкові рукою, ― Як ти себе почуваєш після того, як я сильцем запхав тебе в ящик? Можна було хоч би це запитати? ― скривилася. Ну, запхав же.

― Навіщо? ― на обличчі непідробне здивування.

― Бо так роблять виховані люди, ― покивала головою на власні слова. Може так дійде.

― Я не людь...

― Тоді як роблять виховані інопланетяни.

― Нехай ці твої інопланетяни, роблять як хочуть, а я робитиму позаяк рахую нужн... ― договорити йому не дали голоси, які були вже під моєю камерою.

― Хана, ― вимовила вже я й смикнула його за руку. Напевно він такого ніяк не чекав від крихкої мене. Ось тільки цим і можу пояснити те, наскільки легко вдалося його укласти в капсулу та закрити люк. Сама швидко кинулася убік й всілася під стінкою, опустивши голову між колін. Двері з тихим шелестом відчинилися.

― Ей, жива? ― почула вже знайомий голос. Підняла голову навмисно звівши очі до перенісся і скрививши рота виставила вперед щелепу. Від видовища, яке представляв цей тип, що нещодавно чіпав моє тіло своїми руками, мене занудило. У спробах стриматися, глитнула, але замість цього мій організм прорвало. Шлунок спазм за спазмом почав викидати назовні жовч, залишаючи гіркоту у роті та сморід у каюті.

― Фу-у-у, піду я. Їжа та рідина поставлятимуться три рази в день. І цей, ти, напевно, побудь ще в капсулі, а то не довеземо ми тебе. Ох, не довеземо. А потвора яка, — буботів собі страховисько, — Спляча краще була. Ось не знаю хто таке замовлення зробив, ― і з тихим шипінням двері за ним зачинилися.

А мені було погано. Напевно, так ознаменував себе страх та бридливість, вирвавшись зовні утримуваним мого порожнього шлунку. Уперше усвідомлювала те, що будь я тоді у свідомості, а йому захотілось чогось більшого, напевно, спочатку мене довелось би вбити й тільки після цього мати. Живою не далася б. Несподівано мене підійняли вгору та обійняли.

― Перестань, ― почула на вухо. Чужа рука гладила спину, що напружилася, а моє горло стискав новий спазм, який ось-ось погрожував вирватися на свободу. Повернула голову глянути черговому заклопотаному в очі та... ― Я не скривджу, ― почула від нього. На мене знайшло почуття відстороненості, коли все одно скривдить він мене або ні. Апатія, напевно, саме так можна було назвати мій теперішній стан. Інопланетянин, заспокоївши мене, як йому здалося, усадив на капсулу, а сам пройшов до того кута, куди доставляли їжу. Узяв бокс, розділений на декілька осередків, і склянку. Підійшов до мене, перевів погляд від ноші у своїх руках на мене, після щось для себе вирішивши протягнув бокс мені.

― Тобі треба поїсти, ― вклав в руки бокс та відкрив кришку.

― Я не хочу, ― схлип вирвався мимоволі.

― Треба, ― підняв руку в дивному жесті.

― Тобі треба ти й поїш, ― шмигнула носом і відвернулася.