2.1

― Як вона? ― запитали голосом нашої викрадачки. 

― Я залишив її в капсулі, що регенерує. 

― У якій капсулі? У медблоці вони всі на місці, ― спокійно відповіла Марківна. 

― А я залишив її в тій, яку ми знайшли на кораблі портлеанця. 

― Там щось уціліло після падіння? ― здивовано запитала. 

― Так. Портлеанець, капсула і пара костюмів. 

― Гаразд, допомогла їй капсула? ― стук по корпусу цієї самої капсули. 

― Не знаю.

― Так глянь, дурень, ― виразний ляпанець, не знаю по чому, але сподіваюся, по голові цього самого дурня, і сподіваюся, досить сильний та болючий. А що, зробити я нічого не можу, так хоч помрію. 

― Слухаюся, ― кроки наблизилися до мене. Постаралася вирівняти дихання, щоб не видати себе. ― Дихає, але в себе ще не прийшла. 

― А прилади що показують? ― не відставала наша викрадачка від дурня. 

― Так вони ж не наші, ― неголосно обурився хтось. 

― Гаразд, дихає вже добре. Може, у них капсула по-іншому працює. Простеж, щоб подання їжі їй здійснювалося тричі. Усік? 

― Так. Слухаюся. 

― Якщо по прибуттю на планету замовника вона також буде мати не товарний вигляд, як зараз, замість неї заміж за клієнта підеш ти. Це теж усік? 

― Так, ― тепер уже в голосі переважає страх. 

― Одяг їй принеси й ще відрізи тканини. І не скупися. Візьми зі складу краще. 

― Навіщо? ― ось тупе створіння. За надом. Сказали, значить, роби. Ага, це я так обурилася про себе. Шкода, вголос не можна.

― На Землі заведено спати, завертаючись у клаптики різноманітної тканини, мерзнуть вони, ― пояснила Марківна. 

― А, зрозумів, ― радість у голосі була така, ніби йому не пояснення надали, а грошей відрахували. 

― Коли прийде в себе, даси їй інформаційний планшет. Нехай освічується, у якому світі тепер житиме. Добре, якщо дівчинка виявиться свідомою, якою я її й бачила на самому початку нашого короткого знайомства. І не стане ламатися, просто прийме свою долю такою, яку я їй визначила, ― дуже в цей момент хотілося видати увесь свій арсенал лайливої мови. Але ні, я мовчу, на вус мотаю й втекти планую. 

― Я вас почув. Коли вона опритомніє, капсулу звідси забирати? ― побарабанив по кришці. 

― Нехай тут буде. Все одно, як їй користуватися правильно, ми не знаємо. 

― Все буде виконано. 

― Дізнаюся, що ти ліз до неї своїми клішнями, викину в відкритий космос. 

― Усік, ― голосом, який поник, вимовив той, хто, напевно, вже придумав план своєї розваги, ― Годувати, одягати, балувати, освічувати й не приставати. 

― Молодець, ― смішок, ― Дій.

     Почула, як дві пари ніг покинули мою каюту-камеру. Для вірності полежала ще трохи й через деякий час встала. Як не дивно, після відвідування мене цією парочкою я почуваюся значно краще, та й страх поступився місцем рішучості. Крадучись, підійшла до того місця, де приблизно розташовувалися вхідні двері. Тихо. Ось і чудово. Розвернулася й попрямувала до пораненого або пораненої, невідомо кого, для надання подальшої допомоги, не знаючи як. Знову обмацала стіну, а, знайшовши потрібне поглиблення, натиснула на нього. Двері відчинилися з шипінням. Підкралася до тіла, що лежало нерухомо. Намагаючись не спричиняти ще більше травм, потягла до капсули. Боже, бідні наші бабусеньки й прабабусеньки, як же їм було тягти на собі таку тяжкість по полю, де йшов бій. Важко так, що руки німіють. Але не здаємося, бо життя є безцінним. Притягнула безпам'ятне тіло й давай цього бугая, а те, що це хлопчик, стало помітно за деякими ознаками, що стирчать крізь прорваний еластичний костюм, втягувати в лікувальну капсулу. Неймовірно, яка в нього шкіра смуглява, а яка гладка на дотик. А ще на голові волосся на вигляд наче проволока й заплетене в косу, пальці довгі, а фалангів чотири. Анатомічно схожий на людину. Якщо придивитися у подробицях, то чоловік як чоловік. Щось я раніше не помічала за собою бажання так пристально роздивлятися людей.

― Яка цікава у вас зовнішність, ― проговорила, намагаючись не дивитися у бік пошкодженого нижче пояса костюма, ― Ще б трохи легші були, то ціни вам би не було, ― усе це я казала, затягуючи його кінцівки в капсулу. ― Зараз ось вас роздягнемо, ви не подумайте, не задля цікавості, а щоб виявити всі рани. Тоді визначимо фронт робіт і включимо капсулу. Знати б ще, як вона включається... але це нічого, метод потикати по всіх кнопках ще ніхто не скасовував. 

     Уф, нарешті уклала хворобливого, здерла з нього залишки одягу й стала розшукувати, де в агрегату під кодовою назвою "труна" кнопка "ВКЛ". Кнопку не знайшла, але на дисплеї висвітилися різні малюнки, ну треба ж, як в інструкції до санвузла. Трохи їх повивчала та вирішила, що функція "все включно" йому вже точно не зашкодить. Натиснула відповідний малюнок, і кришка агрегату стала повільно закриватися. Коли залишилось зовсім небагато до повного закриття капсули, незнайомець раптом розкрив свої величезні очі. Матінка природа, не буває такого фіолетового кольору з золотими вкрапленнями крихітних зірочок. 

― Ух, цвіркун невгамовний, ось це очища! ― вирвалося з мене, ― Ви це, видужуйте, пане. Гаразд? Добраніч, ― навіщо-то побажала йому наостанок.