Авжежки, або Вигнанець Великої Далечіні

12. Перевтілення Білохвостого.

Повний місяць запанував на нічному небі. Напередодні, сповнений співчуття, він проникливо вислухав розповідь сонця про нещодавні події. Місяць був вражений тим, як допомагаючи авжежкам, сонечко постійно намагалося засліпити Білохвостого під час шаленої гонитви, аби завадити крукові наздогнати маленьких відчайдухів. І саме задля того, щоб авжежки мали змогу уважніше пильнувати за полоненим білохвостим круком у Сліпому Яру, місяць силкувався опромінювати своїм світлом все навкруги не гірше за сонце.                       

Мальованка несподівано прокинулася посеред ночі. Її пробудив жайворонок Чубарик, що знадвору збентежено стукотів дзьобом у віконце Мальованчиної хати. Дівчина поспіхом підбігла до вікна, проте вже нікого по той бік не вгледіла. Пусте подвір’я і повна тиша. Але кудись зник Чубарик. Він завжди ночував на подвір’ї під своїм солом’яним наметом, а тепер там було пусто. Аж раптом десь на подвір’ї біля хати, Мальованці ледве почувся підозрілий шурхіт. Вона кинулася до дверей і вибігла на ґанок. І вже звідти, краєм ока, помітила, як миттєво сховалося за хатою біле пташине оперення. Відчувши неминуче лихо, Мальованка відчайдушно ринула навздогін. За хатою також нікого не було, однак на мить їй здалося, нібито щось забіліло поодаль і знов сховалося за віддаленим кутом, неначе підманюючи. Мальованка оббігла свою хату навкруги і зупинилася нерухомо на подвір’ї, зомлівши від побаченого. Її незрівняний пташок! Її Чубарик, притиснувши крила до землі, приречено дивився, як Білохвостий заніс над його бідолашної головою свого вбивчого дзьоба. «Ні-і-і-і-і!» - щосили у відчаї закричала Мальованка. І в ту ж саму мить розплющила очі.

Сидячи на ліжкові, вона поспішно озирнулась навкруги. Потім різко відкинула простирадло і, скочивши з ліжка, підбігла до віконця. Її Чубарик безтурботно спочивав під своїм наметом, сховавши голову під крильце. Все ще не розуміючи що відбулося, Мальованка поспішила надвір. А там лише нічна тиша навкруги та заколисливе тріскотіння цвіркунів. «Насниться ж таке!» - з полегшенням зітхнула Мальованка.

Втім про намагання знову заснути годі було б і мріяти. Який там сон, коли такі страховища маряться! Мальованка глибоко вдихнула тепле духмяне повітря і, потроху, але все впевненіше з кожним кроком, попрямувала геть з подвір’я, звивистою стежинкою туди, подалі за пагорб, повз Велику Комору у напрямку Сліпого Яру. Вона не розуміла навіщо туди прямувала, але щось незбагненне м’яко підштовхувало її у спину. Їй здавалося, якщо вона негайно подивиться у вічі Білохвостому, що тепер перебував у безпорадному становищі у полоні авжежок, то неодмінно збагне: чому все так сталося? І, можливо, здогадається, на що очікувати згодом…

Коли вдалині, на краю Сліпого Яру, Мальованка розгледіла полум’я багаття, то згадала що не тільки їй одній не судилося спокійно відпочити тієї ночі. Світло від вогнища вихоплювало із темряви загрозливі обриси стрілометів, що були розставлені вздовж яру неподалік і націлені вниз на зв’язаного крука.

- Коли Білохвостий на підльоті до нашої засідки жахнув своїм дзьобом, - ділився Бодайтрошки своїми враженнями з побратимами, що сиділи разом з ним навколо вогню, - мені на мить здалося, що то в мене голова від страху репнула!

- Авжеж! – у захваті відгукнувся Викрутасик. – От дарма ти, друже, применшуєш свої здібності! Щоб зашкодити твоїй макітрі, він повинен був особисто своїм дзьобом у неї поцілити. І то ще дивлячись з якого боку! Я от пригадую, - вже звертаючись до Вербелька, що сидів поруч, продовжував Викрутасик, вказуючи рукою на Бодайтрошка, - як рік тому, він у запалі жнив так розходився, коли косив, що своєю довбешкою потрапив у стовбурець молоденької осики, котра однісінька стояла посеред поля і нікому не заважала! Так стовбурець осики навпіл, а він навіть і не крекнув! І що дійсно мене тоді вразило: я йому як навіжений волав, друже, мовляв, чим же ж тобі деревце завинило?

- А Бодайтрошки що? – з усмішкою запитав Вербелько.

- А нічого! – відказав хехекаючи Викрутасик. – Дивлюсь, а він собі далі мовчки косить, нібито нічого не сталося!

- Авжеж! – ніби виправдовувався Бодайтрошки. - Тебе, Викрутасику, хлібом не годуй, лише дай об щось свого шпичкуватого язика почесати. Не ламав я тієї осики! Тільки гілочка маленька надломилася. Та й ту я одразу підв’язав. Вона вже і зрослася давно!

- Та годі тобі, Бодаю! – підбадьорюючи друзяку, промовив Викрутасик. – Ну, пожартував трохи! Ніч довга. Ну, що оце тепер? Просто сидіти весь час і в оте опудало вдивлятися? – Викрутасик підвівся на ноги і поглянув на Білохвостого у проваллі Сліпого Яру. -  Онде, бач, лежить собі такий лагідний, як лантух бараболі!

Вербелько з Бодайтрошком, наче за командою, скочили на ноги, вдивляючись слідом за Викрутасиком у темряву яру.

- Та що з вами хлопці? – вражено запитав Викрутасик. – Чого сполошилися? Все ж спокійно!

- Скоріше б вже ранок… - лише і зміг багатозначно промовити у відповідь Бодайтрошки.

Помітивши раптове напруження хлопців, Мальованка сповільнила свою ходу. Менш за все о цій нічній порі вона хотіла викликати ще більшу насторогу своєю неочікуваною появою. Тому наближаючись до хлопців, дівчина вирішила грайливо до них звернутися, аби одразу бути впізнаною:

- А чи не Мальованку там виглядаєте, хлопці?  

- Малю?! – здивувався, побачивши подружку, Викрутасик. – Чому ти тут? Щось трапилось?

- Та ні! – заспокійливо відказала Мальованка. – Все гаразд! Не можу заснути. От і вирішала до вас доєднатися. Не заперечуєте?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше