10. Нічна Рада.

Коли місяць люб’язно погоджувався на прохання сонця підмінити його на небі до наступного ранку, хіба уявляв він собі, що стане споглядачем моторошного з’явиська. Летюча напасть зненацька впала з неба і почала трощити будови на подвір’ї Великої Комори. Гакоподібні пазурі злостивого крука всаджувались у дах Комори із такою силою, що зірвані черепичини далеко розліталися навкруги, поціляючи у переполошених комірних комах. Через понівечений дах чорне крилате привиддя потрапило у Комору. Здригаючи стіни і підлогу потужними ударами страшенного дзьобу, скажений птах нещадно трощив будівлю.

Першим, хто на свою біду помітив усе це лиходійство, був авжежка-перебирач Такашо. Він мешкав у своїй хатинці неподалік від Великої Комори і саме повертався о тій порі з Сонячних Вечорниць. Здалося тоді Такашо, що півнеба від нього закрив чорний злодій своїми широко розпростертими крилами, коли злітав над зруйнованим дахом Комори із затиснутими у пазурах уламками будови. Відчайдушно і майже нестямно, Такашо кинувся до прихованого у кущах смолоскипового стріломету. Поспіхом запалив стрілу і навмання випалив у ворожого птаха. Вогняна стріла хоч і пролетіла над головою крилатого чудовиська, втім змусила його остерегтися. В єдину мить він налетів і перекинув стріломета, приваливши ним Такашо, котрий одразу знепритомнів від удару. Опісля розлютований крук, у кілька помахів крил, піднявся високо в небо. Пройняв повітря нестямним криком, що погрозливо рознісся навкруги, і зник, як примара у темряві ночі.

Відтоді спокій на авжежчиних землях розчинився у небі, разом із безжалісним нападником. Страхітливу картину побачили перед собою авжежки, коли почали збігатися на гамір звідусіль до Великої Комори. Напівзруйновані будови, побиті комірні мурахи, що безладно шкутильгали по подвір’ю, і, перш за все, нерухомий Такашо, притиснутий важким стрілометом до землі.

- Хлопці, мерщій до Такашо! – вельми перелякавшись благала Мальованка. – Хутко-хутко витягайте його звідти!

Авжежки гуртом підняли і переставили осторонь пошкоджену зброю та розгублено обступили Такашо. Мальованка впала біля нього на коліна і, обережно вхопивши непритомного авжежку за плечі та всіляко відганяючи різні погані думки, що лізли їй у голову, злегка його струснула.

- Такаше, рідненький, - промовила вона тихим тремтячим голосом, ледь стримуючи сльози, що застигла в її очах, - прошу тебе, прокинься! Прокинься, прошу тебе!

На якусь мить здалося, що весь світ з усіма істотами і рослинами навколо завмер, благаючи Такашо розплющити очі. І ніби намагаючись вберегти всіх від навислої нестерпної туги, він спочатку здригнув повіками, а потім мляво їх розтулив. Не промовивши ані слова, він продовжував нерухомо лежати просто неба, захоплено і дещо з подивом вдивляючись у мерехтіння зірок.

- Живий! – щасливо зітхнула Мальованка і поривно схилилась до Такашо, міцно обнімаючи його за плечі.

«Живий! Живий!» - то тут, то там тремтливо передавали одне одному втішну звістку авжежки. Ніби боячись несподівано впустити її додолу і розбити мов порцеляновий глечик. 

- Та-ка-шо? – кволо по складах і ледь чутно, проте цілком життєрадісно, як зазвичай, запитав Такашо та продовжив далі мляво: – І Ви оце до-пус-тили, що я вже на-віки замовк? А я бачте? Тільки ось дов-бан-ці десь за-гу-бив, а так лежу собі спокій-нень-ко, зірки спо-гля-даю!

- Лежи, лежи, балакуне! – з посмішкою промовила Мальованка, обтираючи долонями залишки сліз на щоках. – Тобі не можна зараз багато говорити!

Услід за цими словами, поспіхом протиснувшись крізь натовп авжежок, з’явився чимало наляканий Дід Шкарпетник:

- Як ти, хлопче? Вцілів? – звернувся він до Такашо, хватькома мацаючи того за руки і ноги, щоб перевірити його неушкодженість.

- Така-шо там могло ста-тися? – якомога бадьоріше, але подекуди все ще по складах намагався промовити Такашо, намагаючись усіх заспокоїти. – Так де-кілька ґуль надбав, щоб було з чого оби-рати!

- Ну, от і добре! От і добре! – мов закляття повторював Дід Шкарпетник, підводячись на ноги.

«Хто це зробив? Хто? Що сталося?» - почали повсюдно розноситися питання. Десятки розгублених авжежчиних поглядів були прикуті до Діда.

- Білохвостий крук! – поспішно промовив Такашо. – Те ще страшидло!

- Про кого він каже, Діду? – намагаючись знайти пояснення, запитала Мальованка. – Ви знаєте?

Приховувати заради загального спокою все те, про що вже здогадався Дід Шкарпетник, більше не було ніяких підстав. І він все що знав розповів авжежкам. І як Накоська помітив Білохвостого у напіврозсохлого дуба, і як крук викрив авжежок, що наглядали за ним, і чому таємно були встановлені біля Великої Комори стріломети, що нажаль не запобігли лихові.      

- Якщо Білохвостий вже відчув безкарність за скоєне, - промовила Мальованка, нарешті перервавши навколишню тишу, що запанувала після розповіді Шкарпетника, - то напевно буде і надалі повсякчасно лиходіяти на наших землях! - Оглянувши авжежок наскільки сягало око, Мальованка не могла не помітити у їхніх поглядах назріваюче бажання будь-що відновити справедливість. Відчувши цей настрій повною мірою, вона закликала присутніх: - Назавжди нагнати Білохвостого з нашої землі! Злодіям тут не місце!