1. Авжежки і шкарпетки

Там, де річка Завиванка повертає ліворуч від напіврозсохлого дуба і несе свою невпинну течію вздовж небокраю, мальовнича долина межує з прадавнім лісом. Той ліс підпирає своїми гіллястими віковими деревами високі скелясті гори, що, неначе стіни непідступної фортеці, заступають неосяжну оком Велику Далечінь. Терени, де ще не ступала нога жодного авжежки.    

Насправді дізнаватися, які саме таємниці приховувала Велика Далечінь, або хоча б перевірити, а чи існувало там взагалі якесь життя, у авжежок доти не виникало жодної нагальної потреби. Довжелезним ланцюжком по колу землі авжежок дбайливо окутували гірські пасма, нібито закликаючи всіх мешканців ніколи не полишати затишку долини. Родючість ланів, багатства лісу, рибні щедроти річки Завиванки сприяли налагодженню вмілого господарства. А життя у злагоді і взаємоповага породжували у серцях турботливе ставлення одне до одного. Звичайно, інколи виникали і непорозуміння. Проте мудрі поради Діда Шкарпетника зводили нанівець усілякі розладдя поміж авжежками.

Чому Дід звався Шкарпетником? Задля розуміння такої особливості, достатньо було поглянути на самих авжежок. Вдягалися вони, звісно, як кому заманеться! Однак на ногах всі хлопці-авжежки й авжежки-дівчата, без жодного винятку, неодмінно носили шкарпетки, що і шив для них Дід Шкарпетник. Ні, ну не сам, звичайно! Інакше б він тоді цілодобово не виходив би з ткацької майстерні. Та й хто б у такому разі займався впорядкуванням життя авжежок? Тому досить швидко, серед охочих, знайшлися Діду Шкарпетнику і помічники у його надважливій шкарпетній справі. А згодом і взагалі виникло ціле «шкарпетне товариство» авжежок. Відтоді шкарпетки виготовлялися у великій кількості і на будь-який смак.

Якби було можливо, то авжежки носили б на ногах шкарпетки зовсім без будь-якого взуття. Позаяк дерев’яні довбанці, хоч як би вони не були доладно виготовлені, ховали від очей значну частину поверхні шкарпеток. От і виходить, що залишалося не так вже і багато місця, де на шкарпетці можливо було б розмістити певні позначення, які б ще до початку бесіди сповіщали співрозмовника про те, чим саме займався той чи інший авжежка, до чого хист мав та й що саме полюбляв. Через те і штанці авжежки, зазвичай, обирали коротенькі. Або завжди підкочували довгі холоші на звичайних штанях, аби ні в якому разі не затуляти своїх шкарпеток. Дівчатам-авжежкам було ще простіше, бо крім штанців і шортів, на відміну від хлопців-авжежок, ще могли обирати і різноманітні спіднички.  

По вишиваним на шкарпетках особливим позначкам з легкістю можна було зрозуміти, що перед тобою, скажімо, авжежка-хлібороб, бо на його блакитних шкарпетках упізнавався пшеничний колосок. А ось якщо розгледів на дівчині червоні шкарпетки у жовту цяточку, то вона неодмінно виявлялася авжежкою-полуничницею. Вмієш гарно співати? Прохання - вишити собі музичну нотку на шкарпетці. А якщо файно танцюєш – чоловічка з розведеними ручками та вправно вигнутими ніжками. Малюєш барвисто? То будь ласкавий, виший собі пензля на шкарпетці. А вірші складаєш, то просимо, вирізняйся поміж інших вишитим на шкарпетці пташиним пером у чорнильниці. Авжежки-пекарі гордовито позначали свої яскраво-білі шкарпетки вишиваними кренделиками. А авжежки-дроворуби не менше пишалися вишивками вигострених сокир.

На додачу, за допомогою шкарпеток, будь-кому з авжежок було зовсім нескладно звернути увагу всієї авжежчиної громади на свій настрій. Скажімо, йшла комусь на зустріч дівчина-авжежка, вдягнена у зелені шкарпетки. І всім одразу було зрозуміло, що вона у доброму гуморі, нікуди не поспішала, бо мабуть вже вирішила всі свої найважливіші питання. А у відповідь на люб’язне вітання, неодмінно зупинялася та щиро ділилася добрими новинами. І, навпаки, якщо назустріч сунув хлопчина-авжежка, та ще й вдягнений у суцільночорні шкарпетки, то всім навкруги ставало зрозумілим, що обачливіше було б, порівнявшись із ним на дорозі, не намагатися заводити ніяких розмов, окрім стриманого привітання. А для себе, на майбутнє, відзначити, що насамперед треба дочекатися, щоб наступного разу цей авжежка вдягнув хоча б жовті шкарпетки. І тільки після того з’являлася бодай надія на повернення до привітного із ним спілкування.

Як би там не було, а виникали цілком зрозумілі питання! У який спосіб авжежки, взагалі не використовуючи шкарпеток, спромоглися б так вміло налагоджувати спілкування і співіснування? Яким чином можливо було б зрозуміти до кого підійти, якщо хотів щоб тобі спекли пухкеньку пампушку до обіду? Звісно, що не до дроворуба! А як було розрізнити дроворуб він чи пекар? Якщо він без шкарпеток стояв у довбанцях на босу ногу? Або взагалі босоніж і прямо на землі? Той що? Ходити весь час голодним і гадати, коли нарешті за таких ускладнень зможеш попоїсти? Ні! І ще раз ні! Без шкарпеток авжежки ніяк не могли обходитися і свого існування без них не уявляли!