Усе це сталося зі мною в далекому 1999 році. Досі від цих спогадів в мене мороз поза шкірою, хоча моя норовлива дружина завжди казала, що почуття страху в мені майже атрофоване. Втім, до біса всі ці непотрібні дрібниці. Коли я сідав у свій старенький хетчбек, гарненько дозаправившись на «Джі-тріп» недалеко від Тусона, що в Аризоні, хлопчик невисокого зросту років чотирнадцяти-п’ятнадцяти вже стояв на узбіччі біля заправки і гримасував машинам. Він був у жовтому дощовому плащі, на голову накинутий капюшон, хоч ніякого дощу й близько не було. Зізнаюся, мене це чимало здивувало, хоч у тутешніх місцях чого тільки не зустрінеш. Його обличчя було блідим, але не сильно, погляд – недитячим і трохи відстороненим. Мене здивувало те, що хлопчик стояв зовсім один, ніби хтось його сюди поставив, при цьому його ніби ніхто не помічав. Мені стало шкода хлопця, і я під’їхав ближче.
– Де твої батьки, хлопче? – запитав я, опустивши бічне скло і несміливо посміхнувся.
Він глянув на мене, анітрохи не змінивши виразу обличчя.
– Мені треба дістатися Барстоу. Там на мене чекають дорослі.
Я побачив у нього за плечима невеликий сірий рюкзак, на кшталт тих, які за часів мого дитинства тягали школярі, та білий значок на грудях із написом: «Літні олімпійські ігри. Мюнхен. 1972».
– Туди дорога неблизька, не менше шестисот кілометрів. Майже добу їхати. Я якраз їду до Каліфорнії. Можу підвести, – запропонував я і сам не розумів, чому це злетіло з моїх губ. З іншого боку, якби я його не підібрав, то майже напевно він би зник десь у кам’янистій пустелі, або загинув від руки якогось негідника, яких тут на шосе хоч греблю гати.
– Дякую, містере, – озвався він і спритно стрибнув на сидіння.
Звісно, запах від нього йшов ще той. Якась вогкість чи що. Втім, опинившись на його місці, я б, напевно, теж пах не надто приємно. Навіть необов’язково бути на його місці; після встановлення кондиціонера з мене піт так і стікав рікою; запах ще той. Словом, я натиснув на газ і мій чорний «Форд» викотив на магістраль. Як кажуть, машина заправлена, можна й у дорогу. Попереду сотні кілометрів шосе і одна суцільна пустеля. Пустеля і нічого крім пустелі.
Через Сонару по роботі мені доводилося їхати вже вчетверте; звичайно, тутешні місця дуже мальовничі, але страшенно небезпечні, особливо якщо немає своїх коліс; це ясно, як божий день. Навіть не знаю, що чекає тут автостопників. Я глянув на хлопця і спіймав себе на думці, що не хотів би опинитись на його місці – в сенсі один серед пустелі. Але, здається, він виглядав дуже спокійним. Я додав швидкості, і ми помчали як вітер, залишаючи позаду сіру заправку «Джи-тріп». Сонце майже потонуло за обрієм і вже подекуди на небі розсипалися зірки, але повітря було теплим. За цілий день дорога нагрілася так, що можна було б на ній яєчню смажити.
– Тебе як звати? – запитав я, звернувши увагу, що хлопчик був не дуже балакучий. Напевно, це правильно. У таких місцях, як пустеля Сонара, краще стерегтися і не базікати зайвого незнайомцям, тут до ворожки не ходи. Він з цікавістю спостерігав за брелоком у вигляді футбольного м’яча, який я купив колись у Тусоні.
– Фінн, – сказав він, – Гаррі Фінн.
– А мене Бен Міллер. Дуже радий.
Ми потиснули один одному руки.
– Я їду до своїх батьків.
Моя цікавість взяла гору.
– А що сталося? Як ти з ними розминувся?
– Аварія в дорозі.
Він сказав це так, ніби йшлося про якісь дрібниці, про які не варто замислюватися. Я подивився на його пальці.
– Може тобі чимось змазати руки?
Він помахав головою, повідомивши, що подряпини на пальцях – справжні дрібниці і все загоїться само собою. Я зробив другу спробу, але він навідріз відмовився і чемно подякував за пропозицію. Мене це, звичайно, здивувало, але, як кажуть, справа хазяйська. За кілька хвилин він з подивом подивився на заднє сидіння і мені раптом стало соромно: чого там тільки не було. Якимись старими ганчірками я накрив цілу купу інструментів, які були потрібні мені для ремонту кондиціонерів, – плоскогубці, викрутки, набір для паяння, трубний ключ і, зрозуміло, мультиметр. Поки ми їхали, ганчірки сповзли на підлогу і все це «добро» було перед очима. У мене навіть ком застряг у горлі. Мій шеф, з яким ми пару разів їздили цим шосе з Тусона в Барстоу, часто робив мені зауваження з приводу того, що інструменти не повинні валятися просто так на сидінні, мовляв, їхнє місце в спеціальній коробці або валізці. Він часто повторював, що порядок із інструментами – це моє обличчя; але мені, як об стіну горохом. Знаю, що так не має бути, що це варто тримати в коробці. Знаю, знаю. Навряд чи хлопчисько розуміється на всіх цих тонкощах, але слова шефа спливли, ніби самі собою, і я навіть трохи почервонів.
– Я займаюся ремонтом, а іноді установкою кондиціонерів, – сказав я, наважившись розвіяти всі його підозри. – У Барстоу знаходиться майстерня і філія нашої невеликої фірми, тому я часто ганяю то в Арізону, то в Каліфорнію, то кудись ще. Іноді везу з собою кондиціонери чи запчастини до них.
Я спробував усміхнутися, але це вийшло якось натягнуто.
– Зрозуміло, – тихо промовив він, дивлячись на чагарники і невисокі пагорби на тлі червоного заходу сонця.
Ми їхали вже досить довго, але машини на дорозі, як корова язиком злизала; єдиних, кого удалося побачити, двох байкерів. Втім, усі три рази, коли я проїжджав тут, одна й та сама картина. Вечірнє шосе і жодної машини, а от бур’яну хоч греблю гати.