Глава 2. Порятунок

Василь прокинувся зі святом на душі. Учора допізна розмовляли, потім він довго не міг заснути. Уночі все обміркував і вирішив усиновити Автошку. Яка різниця – дві ноги в дитини або чотири... колеса. Головне, щоб здоровий і слухняний ріс. Ну, тобто справним був. «Так навіть краще, – думав майстер. – Ані хвороб, ані лікарів, ані носів шмаркатих, ані колін подряпаних. Годувати не треба, купати на ніч і уроки з ним учити теж. І з поганою компанією не зв’яжеться. Знай собі – технічне обслуговування роби вчасно та ремонт по ситуації. Ну, ще бензин з оливою купувати. Краса!» З такими думками Василь і підходив до майстерні. «Ну що, Автоша, як спалося?» – бадьоро запитав він, входячи в гараж.
Автоши у майстерні не було... «Вкрали дитину! – перше, що промайнуло в думках, – у поліцію треба дзвонити!» Але відразу ж сам себе і зупинив: «Яка поліція? Зовсім із глузду з’їхав? Що я їм скажу – дитина червоного кольору, рік випуску 98, особливі прикмети – автомобіль? А якщо так сказати: викрали машину? Колір і модель знаю, номер... він і не глянув, чи є в Автошки номер... А якщо запитають, наприклад, документи? Або де взяв автомобіль? Хтозна в кого Автошка раніше жив і чому вони розлучилися. Може, його вже і так розшукують...? І взагалі, чому він одразу вирішив, що автомобільчик викрали? Може, він сам поїхав, не сподобалося йому щось, наприклад?» Василь прогнав останню думку. Чомусь він був упевнений, що сподобався Автошці. Але куди ж він пропав? Час тягнувся надто повільно, і Василь не знаходив собі місця: «Точно потрапив у біду!» Не в змозі більше чекати, майстер сів за кермо своєї вантажівки й виїхав з гаража.
Василь їхав повільно, пильно дивлячись по сторонах, але Автошки ніде не було видно... Проїжджаючи повз площу, на якій все літо стояв заїжджий Луна-парк, він помітив якусь метушню. Ворота парку, зазвичай відчинені, були щільно заперті. Майстер під’їхав ближче і завмер... На площі, серед атракціонів, борсався Автошка! За ним ганялися декілька працівників Луна-парку! Василь схопив було монтажку, але передумав – так не годиться. До того ж їх семеро, а він один, потрібна якась хитрість. Підійшовши до воріт, слюсар голосно закричав: «А ну, відчиняй, давай! Перевірка!» До воріт вийшов огрядний чолов’яга: «Яка ще перевірка? Я вже все вирішив з вашим керівництвом! Забирайся геть!»
– Яке таке керівництво? – наступав Василь, – моє керівництво в столиці сидить. Відкривай, а то зараз випишу штраф, без штанів залишишся!
– За що ж штраф? – не поступався господар парку, – у нас усе в порядку!
– У порядку, кажеш? – зловісно протяг Василь, – а чому дитяча машинка сама ганяє по території? А якщо скалічить кого? Відчиняй ворота!
Товстун незадоволено почав відмикати ворота, але тут Автошка побачив Василя. «Тато Василь, врятуй мене!» – вигукнув автомобільчик. Товстун аж затремтів від люті: «Перевірка, кажеш? Зараз ми тебе самі перевіримо, на міцність... Хлопці, бігом усі до мене! Машинка нікуди не дінеться». Василь повільно відступав до машини. Переслідувачі оточували його, але близько підійти не наважувалися.
Майстер ускочив у кабіну, завів мотор і витиснув газ. Створи воріт розчинилися від удару. Автошка побачив, що шлях вільний і рвонув з місця так, що аж гума задимилася. Товстун ледве встиг відскочити вбік, викрикуючи погрози. Василь увімкнув задню передачу, натиснув на газ, і на шаленій швидкості почав віддалятися від Луна-парку. Переконавшись, що Автошка в безпеці, Василь круто розгорнув вантажівку і помчав слідом за червоним автомобільчиком, намагаючись не втрачати його з поля зору.
До майстерні вони домчали за лічені хвилини. Василь натиснув кнопку на пульті, і ворота гаража поповзли вгору. «Давай усередину, поки ніхто не бачить!» – гукнув він Автошці. Той прошмигнув у темряву майстерні, зачепивши жерстяне відро. Василь в’їхав слідом, закрив ворота і з полегшенням видихнув – уперше за останні півгодини. Він не на жарт злякався за Автошку і накинувся на нього: «Навіщо ти туди поїхав? Тобі погано тут? Чому вони ганялися за тобою?»
Ніхто не знає, чи плачуть автомобілі, але звуки, які видавав Автошка, були дуже схожі на плач.
– Тато Василь, пробач мені, будь ласка, – нарешті зміг вимовити він, – я не знав, що так вийде... Він перестав бризкати цівками води на лобове скло, розігнав воду «двірниками» і почав розповідати.
– Я працював на них усе літо... за бензин і стоянку. Дітей катав. Пального давали мало, і те погане. Оливу поміняти обіцяли, і обдурили. А запаску взагалі забрали й заховали, – не витримавши, заревів Автошка. – Я за нею і поїхав... А вони спіймати хотіли, щоб я на них і далі працював...
– От пройдисвіти, – похитав головою Василь, – шахраї, одним словом. Гаразд, синку, не плач. Я тебе скривдити не дам. А запаску ми тобі підберемо. І взагалі, не завадить тобі повний техогляд зробити. Завтра зранку і почнемо. А зараз ходімо, тобто поїдемо. Скоро Формула-1 почнеться. Автошка обережно під’їхав до Василя, упритул притерся до його ноги. Василь затамував подих. «Тато Василь... – сказав Автошка через хвилину, – ти найкращий батько у світі».

Повна версія книги: https://abuk.com.ua/catalog/books/1168

Аудіокнига: https://abuk.com.ua/catalog/books/382