Глава 1. Зустріч

Жив собі на світі автослюсар Василь. Був він самотній, ні дружини, ні дітей, ні навіть рідні. Замріявся якось: «Був би у мене син, я б його слюсарній справі навчив… Ми б з ним разом машини лагодили, чайок попивали, та Формулу-1 дивилися... Та де ж його візьмеш, сина? На токарному верстаті не виточиш».

Позітхав ще трохи Василь, та й пішов до майстерні прибиратись. Глядь – стоїть червоний дитячий автомобільчик, на яких дітлахи катаються, та такий ладний, ну точно справжній! Напевно, полагодити привезли. Відкрив капот та й ахнув – усередині й двигун, і акумулятор, усе, як справжнє! Тільки маленьке. І в замку запалювання ключик блищить. Слюсар ключик повернув – ледве чутно так вжжжииик, і все... Не заводиться. Мабуть, батарея розряджена. Василь ключика вийняв і здивувався: дивовижний такий і блищить наче золотий! Окуляри надів – і знову під капот. А там бруду на палець, страшно доторкнутися. Дістав майстер ключі гайкові, вибрав один і примірився до гайки. Тільки ключ повернув, хтось як крикне: «Ой!» Василь від переляку ключ упустив – знову хтось заойкав! Що за фокуси? По боках крадькома глянув – нікого в майстерні... Гепнув легенько по двигуну – тихо... Гепнув трохи сильніше... сильно гепнув! Сирена як заволає на всю гучність!

Отямився слюсар вже на подвір’ї. «Що це було? Головою начебто не бився, мізки в порядку». У чортівню всяку він не вірить... або вже вірить? Глибоко подихав ще трохи для хоробрості, і, крадучись, у майстерню пішов. Усе обнишпорив – ну немає ж нікого! Махнув рукою – і в будинок. Вечір провів з чайком біля телевізора, та так душевно, що і думати забув про те, що трапилося. Та й не звик він через усякі дурниці перейматись.

Заходячи вранці до майстерні, Василь перечепився через дитячий автомобільчик, забив ногу і сказав слова, від яких навіть машини червоніють. Та автомобільчик і без цього був червоний. І стояв він учора, до речі, зовсім в іншому місці! Майстер нахилився, уперся руками в багажник і... автомобільчик, неприємно риплячи шинами по підлозі, ледве-ледве посунувся. «З ручника ж зняти треба!» – ляснув себе по лобі Василь. Знайшов важіль гальма, відпустив його – порядок! Знову вперся – знову гальмує! Василь, крекчачи, сяк-так відтягнув автомобільчик у кут і забув про нього.

Тихесенько наспівуючи, майстер порався з новим замовленням. Присівши відпочити, випадково зачепив поглядом дитячу машинку і завмер – вона знову стояла не там, куди він її поставив! І тут Василь злякався, ще сам не розуміючи чого. Сама машинка їздити не могла, він її не заводив. Як вона пересунулася?

Василю недоречно згадався фільм про автомобіль, у який вселився привид. Але машинка стояла нерухомо, і він зам’явся, не знаючи, що робити. Потім з острахом підійшов до червоного автомобільчика, тримаючи в руках молоток. «Е-е-е! Молоток кинь!» – злякано вигукнув хлопчачий голос. Слюсар різко обернувся. Нікого! Ззаду почулося хихотіння.

– Ану, виходь! – розсердився Василь, – ти де?

– Так перед тобою ж! – пролунало з дитячого автомобільчика. «У багажнику сховався!» – слюсар підкрадався, тримаючи напоготові молоток. Рвонувши дверцята багажника, завмер, розуміючи, що з’їжджає з глузду, а хихотіння лунає в його голові. Всередині нікого не було. Із силою грюкнувши кришкою, він здригнувся від сердитого окрику: – Тихіше дверцятами! Вони не казенні!

– А чиї? – машинально запитав Василь, намагаючись збагнути, що відбувається.

– А не видно? – глузував голос, – мої!

– А ти хто? – жалісно запитав майстер.

– Ех ти, автослюсар... Пежо седан 98 року не впізнав?! – продовжував кепкувати голос. Василь зрозумів, що зараз піде трощити все навколо. Голос немов відчув це і поспішив: «Та ти сядь, заспокойся, поговорімо».

– Хто ти? – вже спокійніше запитав Василь, і подумав: «З глузду з’їхав, точно. Може, вилікують ще?»

– Я – автомобіль, – винувато вимовив голос. «Не вилікують», – приречено подумав слюсар, і запитав: «А чому ти зі мною розмовляєш?»

– А з ким же мені ще говорити? – розгубився голос, – крім тебе тут нікого немає. «Усе точно, це я сам з собою», – остаточно втратив надію Василь.

– Людей інших немає, – виправився голос, – добре, дивись!

Автомобільчик тихо завівся і повільно поїхав по майстерні навкруги Василя. Майстер відчув, як підлога вислизнула з-під ніг. «Дев’ятнадцятий, – зітхнув голос, – і цей не витримав». Це було останнє, що почув Василь, непритомніючи.

Отямився він на підлозі. «Балакуча машинка!» – згадав Василь і забажав знову втратити свідомість. Його кошмар стояв поруч і бурчав двигуном. Майстер зрозумів, що з’їхав із глузду не він, а той, хто це «чудо» створив.

– Живий! – радісно вигукнув автомобільчик, – ти мене так налякав!

– Сам налякав! – образився слюсар, – привид з мотором!

– Ніякий я не привид! – вже образився автомобіль.

– А хто ж тоді, іграшка, чи що? – глузливо запитав слюсар.

– Ніяка не іграшка ... сам не знаю хто. Машинка і все, – відповів автомобільчик.

– Живих машин не буває, – зі знанням справи сказав Василь, – значить, у тебе хтось вселився... або ти вселився в машину.

– Я не знаю... я не пам’ятаю, – з відчаєм сказав автомобільчик, – я не завжди таким був.

– І що мені з тобою робити тепер? – запитав Василь і потайки перехрестив автомобільчика. Той не зник, не перетворився ні на кого і взагалі ніяк не відреагував. Майстер трохи розслабився.