Авторський проект

1

Місто з висоти горищ схоже на історичну картинку хронік другої світової війни до нальоту ворожої авіації. Чорні дерева, на гіллях ворони, на дротах горобці, голуби на карнизах.

Небо обкладене хмарами, як гортань хворого на дифтерію. По узбіччях плями сірого снігу. Люди і машини змішалися в строкате місиво. Місиво нагадує звалище відходів, але звалище статичне, а місиво ворушиться. Люди схожі на біженців. Йдуть і їдуть в різні боки. Поруч вокзал – це багато що пояснює. Двоє відокремлюються від загальної маси. Ці двоє – журналіст і відеооператор. Їх об'єднує невидима сила, не дає їм злитися з натовпом. З висоти горищ їх одразу помітно. Йдуть неквапом, випадають із загального темпу. Мабуть, про щось домовляються.

Журналіст каже операторові:

– Він дивиться різне кіно, і фуфло і шедеври.

Повз них пройшла жінка.

– Ці всі актори, акторська гра – фуфло, – говорить журналіст, – Його хвилює тільки монтаж. Перехід з плану на план, стики кадрів, панорами, світло, звук, затемнення. Це зворушує його до сліз. Ось, подивись.

Журналіст випростав руку вперед.

– Подивись. Ці люди не прикидаються. Вони так живуть, гуляють, помирають. Все по-справжньому. Взагалі, не підозрюють, що вони актори. Вони так звикли. Ми можемо користуватись ними безкоштовно. Поки вони нічого не знають, не здогадуються, вони гратимуть краще за самих кращих акторів. Ну, а коли здогадаються, тоді їх гра стане фуфлом, тобто, можна буде сказати «не вірю!» Тому нам потрібні люди саме з вулиці. Безкоштовно. Їх незнання – наша сила. Зрозумів, про що я? Твоя справа зйомка. Знімай, як зручно, головне, щоб побільше, а я потім добазарюсь за монтаж. Знаю одного чувака, він змонтує все, як належить. Все що ми йому дамо, будь спокійний. Ти знімеш на свій «Canon» якогось телепня, який навіть не здогадується, що він телепень. Без нас він так і залишиться телепнем, а цей фанат зробить його героєм. Усі на нього дивитимуться і плакатимуть. Його нікчемне життя стане еталоном! Йому заздритимуть багаті синки! Та, що там! Сам Гагарін і той відмовився б від польоту заради такого дива! Зрозумів мене? А все тому, що я знаю куди, чого і навіщо. Ми йому дамо наші касети, а він нам поверне месію, не менше.

Журналіст засопів і облизнувся.

– Де ти його надибав? – каже оператор

– Головне, що він багато не бере. Цін не знає. Та і торгуватися не вміє. Він би за безкоштовно все зробив, та я не така людина.

– Ні, ти не зрозумів. Де ми візьмемо героя?

– Кого?

– Ну, кого знімати будемо?

Журналіст втягує голову в плечі.

– А? Зараз знайдемо.

Оператор зупиняється:

– Тобто «знайдемо»? Ми від балди знімати будемо?

– А що не так? – говорить журналіст.

– За двадцятку? Без сценарію? Та пішов ти. Я гівно не знімаю.
Оператор поривається піти геть. Журналіст хапає його зарукав.

– Зачекай! Є сценарій.

– Показуй!

– Все є, – говорить журналіст, – І герой зараз буде.

Оператор, сміється, як би захлинаючись:

– Так я і знав. Дитячий садок.

– Я тобі кажу, – журналіст не здається, – Він король монтажу. Освітлення, уся ця зовнішня погань йому до дупи. Він будь-яку нікчему прославить до небес. Він – король в цій справі, розумієш? Я допоки один знаю про це, але ти повір. В мене нюх. Незабаром сам переконаєшся.

Оператор посміхається, як посміхаються, дивлячись на дурнів, дітлахів і кумедних тварин:

– Коротше, йди гуляй. Я з дурнями не працюю.

Журналіст не здається. Він не звик здаватись.

– Загалом так. Спонсор є. Гроші я тобі заплатив. Так що працюй.

Оператор теж з пальця роблений:

– Ти нічого не заплатив.

– Заплачу.

– Плати зараз.

– Я заплачу, заплачу, звичайно, але сьогодні знімаєш ти, а завтра знайду іншого, раз ти такий.

Оператор мовчить. Його мовчання каже більше, за будь-які слова. Журналіста обтяжує мовчання. Він не любить мовчати. Мовчання робить його уразливим. Він дістає з кишені купюру і простягає операторові.

Журналіст, тихо-тихо, собі під ніс:

– Нікчема.

2

Будівля залізничного вокзалу античним портиком і колонадою нагадує велетенський склеп. Усередині тхне гнилим мармуром, цібулею та картоплею. Перед будівлею – майдан, де трамвай робить коло і повертається на свій маршрут. По інший бік майдану трамвайне депо.

Приїжджі, по незнанню, сприймають депо за в'язницю, допоки залізна брама не від'їде убік, і звідти зі дзвоном не викотить звичайний міський трамвай. Дві ці масивні брили, вокзал і депо, подібно до лещат затискають простір вокзального майдана, перетворюють його на велетенський казан з копирсаючимися на дні гробачками. Люди намагаються якнайшвидше проскочити це згубне місце. Тут не затримуються – пришли і пішли геть. Тільки два молоді міліціянти не можуть піти. Вони на чергуванні. Йдуть по вокзальній площі і розмовляють. Обом років двадцять.

Перший каже:

– Одна баба зайшла до туалету і не вийшла.

– Ти вже казав.

– А тобі не здається це дивним?