Розділ 63

Я стояв перед нею, тримаючи її руку у своїй, і дивився в її очі, де відбивалося тепле світло свічок та сутінків. Кожен подих, кожен рух — це був маленький всесвіт, у якому існували лише ми.

— Олівія, — промовив я тихо, — ти навіть не уявляєш, як змінилося моє життя, коли ти з’явилася. Кожна мить без тебе здавалась порожньою, і тільки твоя присутність наповнила її сенсом.

Я нахилився трохи ближче, ніби хотів, щоб вона почула кожне серцебиття, яке промовляло лише одне слово: «Ти».

— Я бачив світ у чорно-білих тонах, а тепер він розцвів завдяки тобі. Твої очі, твій сміх, твоя ніжність — все це стало моїм компасом, моїм орієнтиром у кожному дні. Я кохаю тебе не за щось одне, а за все: за твою душу, за твою силу, за твою щирість, за кожен момент, коли ти поруч.

Я відчував, як її рука м’яко стискає мою, і мені здавалося, що цей дотик може зупинити час.

— Ти — не просто частина мого життя, — продовжив я, — ти — його сенс. Я хочу прокидатися поруч із тобою, хочу сміятися з тобою, хочу переживати навіть бурі й негоди разом. Бо все це має значення лише тоді, коли ти поруч.

Я зробив крок уперед, наше обличчя тепер розділяло лише кілька сантиметрів.

— І я хочу, щоб ти знала, — сказав я, — що все, що я роблю, все, що я відчуваю, кожен подих і думка — вони про тебе. Про нас. Про наше життя, яке я хочу будувати разом з тобою.

Вітер ніжно гойдав її волосся, а я відчував, що цей момент — він нескінченний, що слова, що промовляю, торкаються її серця так само, як вона торкається мого.

— Ти моя надія, мій спокій, моя радість і моє натхнення, — шепотів я, — і я ніколи не хочу відпускати тебе.

Ми стояли там мовчки, але у цьому мовчанні було більше ніж у будь-яких промовах. Я дивився в її очі, знаючи, що все, що я хотів сказати, вона відчула. І ще залишалося одне питання, яке визначить наше майбутнє.

Ми стояли на пагорбі, серед тихої магії, яку я створив для нас обох. Свічки мерехтіли, пелюстки троянд ніжно лягали на землю, і все навколо ніби затаїло подих, чекаючи на момент, що змінить наші життя назавжди.

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як серце б’ється швидко, але рівно — кожен удар шепотів одне слово: «Вона». Олівія дивилася на мене, її очі сяяли в останньому світлі дня, а губи злегка тремтіли від хвилювання.

— Олівія, — почав я тихо, але впевнено, — усе, що я тобі казав, усе, що відчуваю, було лише частиною правди. Бо правдива глибина мого серця відкривається зараз.

Я нахилився ближче, її руки залишалися у моїх, а дотик був теплим і водночас непорушним.

— Ти — сенс мого життя, моя радість, моя надія, мій спокій і натхнення, — промовив я. — І я хочу, щоб ти знала: усі дні, що були до зустрічі з тобою, були лише підготовкою до цього моменту. Бо я нарешті зрозумів, що щасливим можна бути лише поруч із тобою.

Я глибоко вдихнув і відчув, як у грудях щось стискається від хвилювання і радості водночас. Кожна мить без неї тепер здавалась лише тінню того життя, що ми могли б мати разом. І настав час зробити крок, який назавжди змінить нас.

Повільно, обережно, я витягнув із кишені маленьку коробочку — просту, але таку важливу. Вона відбивала світло свічок, мерехтячи, мов маленький всесвіт. Олівія здивовано підняла брови, але ще не встигла промовити жодного слова.

Я став на одне коліно, відчуваючи, як земля під ногами стає твердішою від рішучості, а серце — від любові. Простягнув коробочку перед нею, відкривши її повільно. Усередині сяяла обручка — проста, але досконала, як усе, що має значення у житті.

Її очі розширилися, губи трохи розтяглися в здивованій усмішці, а руки майже миттєво піднялися до обличчя. Я відчував її здивування, захоплення і трепет одночасно.

— Олівія, — промовив я тихо, але так, щоб кожне слово торкалося її серця, — я кохаю тебе більше, ніж будь-які слова можуть передати. Кожен день, кожен подих, кожна моя думка — лише про тебе. Я не можу уявити життя без тебе, без твоєї посмішки, без твого тепла, без твого серця поруч із моїм.

Я зробив невеликий вдих, стискаючи її долоню у своїй.

— Хочу пройти з тобою все життя: радість і горе, сміх і сльози, спокій і бурхливі дні. Хочу будувати наше завтра, творити спогади, сміятися, плакати і любити тебе щоразу сильніше..

Я відчував, як її дихання прискорюється, а очі блищать від сліз, які вона ще не дозволила собі впустити.

— Тож, Авторка мого серця, Світло моєї душі— промовив я нарешті, дивлячись їй прямо в очі, — чи ти вийдеш за мене заміж?

Стільки всього висловлено і так мало слів, але у цей момент вони були зайвими. Усе, що залишалося — дивитися один одному в очі, відчувати серця, що б’ються в унісон, і знати, що почуття сильніші за будь-які страхи.

Її рука тремтіла в моїй, погляд був сповнений емоцій, а усмішка — щирою та безмежною. Світ навколо нас, мов зачарований, затих, чекаючи її відповіді, а я, стоячи на коліні, відчував, що весь мій світ і майбутнє тепер в її руках. 

Вона стояла, мов зачарована, з широко розкритими очима, дивлячись на обручку, а потім на мене. Мовчання тривало лише кілька секунд, але здавалось вічністю — секундою, у якій наше життя зависло на краю нового початку.

Я відчував кожен її подих, кожен тремтячий рух рук, серце билося так голосно, що я чув його у власних вухах, відчуваючи, що зараз усе зміниться.

Її очі наповнилися сльозами, які вона більше не стримувала. У погляді промайнуло щось безмежне: здивування, радість, любов, страх і надія одночасно.

— Міране — прошепотіла вона, голос трохи тремтів. — Я.

Вона не встигла закінчити, бо я обережно підняв її руки до себе, притиснув до грудей і почув, як її серце б’ється в унісон із моїм.

— Ти почула своє серце? — тихо промовив я. — Бо моє каже лише одне: ти — моя назавжди.

Її плечі здригнулися від сліз, але вона посміхнулася, так щиро і тепло, що весь світ навколо здавався меншим за цю мить.

— Так. Так звісно Боже мій— нарешті промовила вона, ледь чутно, але з рішучістю. — Так, я вийду за тебе заміж.