Розділ 57

Ранок настав тихо, майже несміливо — так, ніби сам боявся зруйнувати цю крихку гармонію. Сонце повільно торкалося вікна, ніби лагідна рука, що будить з любов’ю. Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, хоча майже не спав. Серце билося так швидко, що кожен його удар віддавався в скронях — як нагадування: сьогодні.

Я сидів на ліжку, спершись руками на коліна, і просто слухав, як прокидається світ. За вікном щебетали птахи, десь далеко дзеленчав трамвай, а я — просто дихав. Повітря було інше. Навіть звичайний ранок мав смак очікування.

Я зробив каву, але замість того, щоб випити, просто дивився, як пара піднімається з чашки. У голові крутилися думки — одна за одною, без пауз, без перепочинку. Перевірив усе, що підготував: дрібниці, деталі, маленькі символи, які мали промовляти більше, ніж будь-які слова. Кожен предмет лежав на своєму місці — і все ж я раз за разом перевіряв, щоб переконатись, що нічого не забув.

Я дивився у дзеркало — і бачив себе іншим. У очах був вогонь. Не той, що палить, а той, що зігріває. Той, що народжується лише від любові.

Я вдягнув білу сорочку, застібнув ґудзики повільно, ніби кожен з них мав свій сенс. Звичний аромат парфумів здався мені сьогодні глибшим — теплішим. Він змішувався з ароматом кави і світанку, створюючи дивний, спокійний настрій.

На годиннику було десята. До зустрічі залишалось п’ять годин. П’ять коротких і водночас безкінечних годин.

Я пройшовся квартирою — перевірив усе ще раз. Зупинився біля столу, де лежали троянди, акуратно перев’язані стрічкою. 101 червона квітка, кожна — як пульс моїх почуттів. Я провів пальцями по пелюстках — вони були м’які, оксамитові, живі.

— Для тебе, — прошепотів я.

Взявши ключі, я вийшов з дому. Повітря зустріло мене прохолодою, небо було чистим, ясним — ніби світ сам вирішив бути свідком цього дня. Я йшов, і кожен звук міста здавався мені музикою: стукіт підборів на бруківці, шелест листя, сміх перехожих. Усе це складалося у дивну симфонію життя.

Кожен крок наближав мене до неї. І все ж я не поспішав. Хотів розтягнути ці години, відчути їх повністю — кожну мить, кожен подих. Бо всередині я розумів: після сьогоднішнього дня все вже не буде, як раніше.

Далі був шлях до того місця — на скелі, де вітер грає з травою, а місто лежить унизу, ніби карта спогадів. Там, де я вчора стояв і відчув, що саме тут народиться диво.

Дорогою я зупинився біля квіткової крамниці — попросив ще кілька гілочок ніжної зелені. Продавчиня, не питаючи нічого, просто усміхнулась:

— В когось сьогодні особливий день, так?

Я лише кивнув.

Усередині все кипіло від хвилювання. Не страху — ні. Це було щось інше. Як перед першим подихом, перед зізнанням, що має змінити життя.

Я знову глянув на годинник — 13:10.

Ще дві години.

Я відчув, як час почав сповільнюватися, як кожна секунда набуває ваги. І все, що я робив, усі рухи, здавалися наповненими сенсом.

Я підняв очі до неба.

“Ще трохи, Олівія. Ще зовсім трохи.”

Тепер уже зворотного шляху не було.

Я дістався місця раніше, ніж планував. Дорога туди здалася мені коротшою, ніж будь-коли — наче сама земля вела мене вперед, знаючи, що я маю прийти саме сюди, саме сьогодні. Коли ступив на вершину скелі, вітер обійняв мене холодним, але приємним подихом. Унизу лежало місто — тихе, спокійне, залите світлом. Високо над ним — я, і десь там, у дорозі до мене, — вона.

Я поставив речі на землю і глибоко вдихнув. Небо було чисте, майже прозоре, а сонце розливалося золотом по горизонту. Ідеальний день. Ідеальне місце. Ідеальна мить.

Я почав розкладати все, що підготував. Кожна деталь займала своє місце, як нотка в мелодії, яку я складав цілу тиждень. Свічки — рівно по колу, щоб утворити контур серця. Троянди — одна за одною, пелюстка до пелюстки. Я обережно торкався кожної, ніби боявся зламати цей чарівний стан, у якому перебував.

Потім розклав декілька речей, що мали значення тільки для нас двох — їх не зрозумів би ніхто сторонній. Маленькі символи наших розмов, дрібниці, що колись здавалися випадковими, а зараз перетворилися на пазл нашої історії.

Я відступив на крок назад, подивився — і серце затремтіло. Все було саме так, як я уявляв у тих безсонних ночах. Навіть краще. Бо тепер це було не просто мрією — це стало реальністю.

Сонце повільно піднімалося вище, вітер лагідно гойдав траву. Десь неподалік пролетіла пташка, її крик розчинився у небі — і мені здалося, що світ замовк, щоб не порушити цього моменту.

Я присів на камінь, дивився навколо і відчував, як у грудях наростає спокій — теплий, щирий, глибокий.

“Вона буде тут, — подумав я. — І все це нарешті оживе.”

Я витер руки об джинси, ще раз оглянув усе — уважно, наче боявся щось забути. У голові промайнула думка: чи помітить вона кожну деталь? Чи зрозуміє, що кожна квітка, кожен промінь — це я, моя душа, розкладена перед нею?

Я посміхнувся. Вона зрозуміє. Вона завжди розуміє.

Погляд ковзнув до годинника — 14:30.

Майже настав час.

Серце зробило легкий стрибок. Усе. Хвилини очікування закінчуються. Залишивши все на місці, я підвівся, вдихнув глибше і ще раз поглянув на все, що створив. Це було схоже на казку, але не вигадану — нашу, справжню.

— Час іти за нею, — прошепотів я.

Я взяв ключі, кинув останній погляд на квіти, на полиск скла свічок під сонцем, і рушив вниз дорогою до автостанції. Кожен крок лунав у мені гулом передчуття. У голові лише одна думка:

“Через кілька хвилин я побачу її. Нарешті.”