Розділ 56

Залишився всього один день. І цей день здавався найдовшим у моєму житті.

Ніби сам час вирішив погратись зі мною — уповільнити кожну хвилину, розтягнути очікування, щоб випробувати, наскільки вистачить терпіння.

Я прокинувся рано, коли небо ще тільки сіріло, а повітря пахло вологою землею після нічного дощу. Тиша навколо була така густа, що, здавалось, навіть думки відлунюють. Я вдихнув на повні груди, відчуваючи, як десь усередині все завмирає. Завтра. Це слово звучало, як молитва.

Я узяв із собою те, що ще залишалося доробити, і вирушив. Не міг сидіти вдома. Не міг просто чекати. Хотів бачити, доторкатись, вдосконалювати кожну деталь. Кожен камінь, кожну тінь. Бо для мене важливо було не лише місце — важливо, щоб усе довкола мало душу.

Дорога була тиха. Листя шурхотіло під ногами, а небо, наче втомлене, повільно світлішало. Я йшов знайомою стежкою, але тепер вона здавалася іншою — ніби знала, куди веде, і з кожним кроком підказувала, що вже зовсім близько.

Вітер торкався обличчя, нагадуючи про неї. Про її сміх. Про її голос, який я чув навіть у шумі дерев. І що ближче я підходив, то сильніше серце билося.

Я працював годинами, не помічаючи ні часу, ні втоми. Лише думки — точні, спокійні, впевнені. Усе мало виглядати саме так, як я бачу це в уяві. Не для когось. Для неї. Для нас.

Іноді я зупинявся, вдивлявся в далечінь. З того місця видно все місто. Крихітні вогні, що зливаються в мереживо. А далі — ріка, що тихо спить між берегами. І коли на неї падає світло вечірнього сонця — вона схожа на дзеркало, в якому можна побачити майбутнє.

Я стояв там, дивився вниз, і думав: «Це буде наше місце». Навіть якщо вона ще не знає. Навіть якщо не здогадується.

Коли сонце почало хилитися до горизонту, я врешті дозволив собі відпочити. Сів на камінь, витер руки, подивився на небо. Хмари розійшлися, залишивши бездонну синяву, що вже готувалася прийняти перші зорі.

Завтра все стане на свої місця. Завтра я скажу те, що давно живе в мені, що зріло серед ночей, мов тиха таємниця.

І, можливо, тоді вперше за довгі роки я зможу вдихнути на повні груди, не ховаючи нічого.

Я підвівся, кинув останній погляд на вершину, і пішов додому, відчуваючи, як щось тепле розливається в грудях. Не тривога. Не страх. А спокій — той, який буває лише перед тим, як здійсниться найважливіше.

Бо вже завтра — зустріч.

Дорога назад тягнулася довше, ніж зазвичай. Небо вже темніло, спалахували перші ліхтарі, і кожен їхній вогник здавався мені теплішим, ніж учора. Я йшов повільно, тримаючи руки в кишенях, і думав лише про одне — як усе завтра буде. Як вона прийде. Як подивиться. Як її очі впізнають усе, навіть те, чого я не скажу словами.

Телефон тихо спалахнув у кишені.

Олівія: «Ти де? Як ти? Цілий день не писав, я вже почала хвилюватися…»

Я зупинився посеред вулиці. Вітер торкнувся плечей, немов підштовхував відповісти скоріше. Посмішка сама з’явилася на обличчі. Я бачив її обличчя в уяві — трохи насуплене, коли хвилюється, але в очах — світло, яке завжди мене роззброює.

Я набрав коротке повідомлення:

«Був на роботі. Трохи втомився, але все добре»

Палець завис над екраном на мить — я ледве стримався, щоб не написати щось більше, не видати, що цілий день присвятив нам. Що готую щось таке, що змінить усе. Але ні. Хай залишиться загадкою.

Вона відповіла майже одразу:

Олівія: «Ти знову забагато працюєш пообіцяй, що завтра хоч відпочинеш трохи. Добре?»

Я усміхнувся, ковтаючи хвилю тепла, що піднялася десь ізсередини.

«Обіцяю. Завтра — особливий день»

Олівія: «Чому особливий?»

Я відчув, як серце підстрибнуло. Посміхнувся в темряву, вдихнув повітря й написав:

«Ти все дізнаєшся завтра. О 15:00. Добре?»

Довга пауза. Потім на екрані з’явились три крапки — вона друкує.

Олівія: «Ти заінтригував… гаразд, о 15:00. Але якщо це знову сюрприз, я хочу знати — мені одягати сукню чи кросівки?»

Я не втримав тихий сміх.

«Просто будь собою. І прийди, приїдь, прилети»

Олівія: «Добре. Але якщо знову змусиш мене хвилюватися — я не вибачу»

Я поклав телефон у кишеню, відчуваючи, як на серці стало легше, тепліше. Кожне її слово, навіть найпростіше, здавалося подарунком.

Кроки луною розносились вузькою вулицею. Місто тихо дихало вечірнім спокоєм, і десь там, за кілометри звідси, вона, мабуть, сиділа з телефоном у руках, посміхалася, не здогадуючись, що завтра о п’ятнадцятій її чекає не просто зустріч.

Її чекає мить, яку я ношу в серці вже стільки часу.

Я підняв голову до неба — там мерехтіла перша зірка.

«Ще трохи, — подумав я. — Ще один світанок. І все почнеться»..

Кожен крок до дому лунав у голові, мов відлік до чогось важливого, до миті, яку не можна зіпсувати. Повітря ставало прохолоднішим, ніч опускалася м’яко, загортаючи місто у сріблясту тишу.

Я дістав ключі, вставив їх у замок, але перш ніж відчинити двері — ще раз глянув на небо.

Темне, глибоке, спокійне… і лише місяць дивився згори так, ніби знав більше, ніж я сам.

У кімнаті пахло кавою, залишеною зранку. Я не вмикав світла — просто сів біля вікна, дивився на ніч і думав. Завтра. Це слово било в серці, як пульс.

Я уявляв, як вона йде мені назустріч, як її очі ловлять кожну дрібницю навколо, як легенький вітер розвіює пасма її волосся. І тоді я зрозумію, що всі ці тижні — очікування, підготовка, безсонні ночі — не були даремні.

Я нахилився вперед, сперся ліктями на коліна й прошепотів:

— Господи, тільки дай, щоб усе пройшло так, як треба..

Телефон знову спалахнув. Повідомлення від неї:

«На добраніч. Хай тобі насниться щось тепле може, я»

Я усміхнувся. Ця її легкість, ця здатність розтопити будь-який сум — ось чому я живу чому дихаю і мрію.

Я відповів коротко:

«Ти — мій найтепліший сон. На добраніч, світло моєї душі.»