Розділ 55

Два дні.

Усього два дні — і я побачу її. Ці слова звучали, мов тихий передзвін у глибині душі. Вони билися в ритмі серця, змушуючи кожну клітину тремтіти від очікування. Я жив ними, як живуть диханням. Усе навколо набуло іншого змісту — навіть звичайне повітря, навіть шум міста за вікном здавався ніжним нагадуванням: зовсім скоро вона буде поруч.

Я прокинувся ще до світанку. Перші промені сонця торкались підвіконня, мов несміливі пальці, що пробуджують сплячу душу. Я зробив ковток кави, вдихнув аромат ранку й подумав: «Мабуть, саме так пахне передчуття».

Сьогодні я мав знайти те місце. Не просто гарне — особливе. Те, де тиша зможе заговорити, а повітря буде напоєне її присутністю, ще до того, як вона з’явиться.

Я ішов вулицями, дивився довкола, вдивлявся у кожен куток міста. Кожен парк, кожну стежину, навіть ті місця, де ніхто не зупиняється — я хотів відчути той єдиний подих, що підкаже мені: ось воно. Та ніщо не зупиняло. Усе здавалося неповним, не моїм.

Я вже збирався повертатись, аж раптом дорога звернула вбік — туди, де розкривалася вузька стежка, заросла високою травою. Я пішов нею, наче щось невидиме тягло мене вперед. І коли вийшов на скелю — застиг.

Переді мною розкинулося місто. Воно лежало внизу, ніби величезна жива картина — дахи, що блищали на сонці, вузькі вулички, які здавались срібними нитками, дим із коминів, що піднімався до неба. А ще — тиша. Така чиста, що можна було почути, як б’ється серце.

Вітер лагідно торкався обличчя, приносячи запах сосен і вологого каменю. Сонце піднімалось вище, освітлюючи кожен виступ скелі, кожну травинку, що пробивалася крізь камінь.

Я ступив кілька кроків уперед, відчув під ногами холодну поверхню і зупинився.

Так. Це воно.

Це місце дихало свободою, спокоєм і якоюсь священною рівновагою. Тут не треба було слів. Тут достатньо було просто бути.

Я опустився на коліна, провів рукою по каменю, по зеленій траві, що росла попід скелею. Її м’якість контрастувала з твердим каменем — саме так, як її ніжність із моїм внутрішнім неспокоєм.

Я заплющив очі — і побачив її. Вона стоїть трохи осторонь, волосся розвіває вітер, а очі сяють від світла. Посміхається мені — тихо, невимушено, так, як тільки вона вміє. І все навколо — мов завмирає.

Я відкрив очі, і світ знову став реальним. Але в мені вже залишилось те відчуття. Це місце буде нашим.

Я встав, озирнувся ще раз. Зі скелі відкривався краєвид, від якого перехоплювало подих. Унизу шуміло місто, десь далеко блищала ріка, а над усім цим розливався золотий простір неба. Тут кожна деталь ніби просила стати частиною історії. Нашої історії.

Я стояв там довго. Мовчки. Просто слухав, як вітер говорить зі світом. І, здається, він шепотів:

«Так, це місце чекало саме вас».

Два дні.

Я маю лише два дні, щоб перетворити цю скелю на живу мрію. На простір, де все заговорить мовою любові — свічки, квіти, повітря, небо.

Я повернувся додому вже під вечір. Сонце сідало, кидаючи червоні відблиски на вікна. Та серце моє залишилося там — серед тиші й простору, на вершині, де народиться диво, що змінить усе.

Став собі біля вікна й дивився на горизонт, де небо зливалося з дахами будинків, і думав, як швидко пролітає час. Два дні — всього два дні. Здавалося, що це мить, але водночас — вічність. Кожна секунда тягнулась, мов розпечена нитка між пальцями, і я відчував кожен дотик очікування, кожен подих тиші, у якій звучало її ім’я.

У кімнаті було напівтемно. Лише тьмяне світло від лампи падало на троянди, які я приніс додому, щоб вони залишилися свіжими. 101 троянда — кожна з них жила своїм подихом, своїм кольором. Я доторкався до пелюсток, ніби до її волосся, і ловив себе на тому, що усміхаюсь, як дитина.

Я взяв аркуш і почав малювати ескіз — план того місця, яке вже обрав. Скеля, під нею ліс, а далі — безмежне місто, вогні якого ввечері виглядають, наче зорі, що спустилися на землю. Саме там я викладу серце зі свічок. Велике, сяюче, живе. У самому центрі стоятиме вона. І в ту мить світ стане меншим, бо залишимося тільки ми.

Я довго креслив лінії, стирав, знову малював. Усе мусило бути досконалим — не через показ, не через красу. А тому, що вона заслуговує на найкраще. Бо для мене вона — не просто людина. Вона — причина, через яку я став тим, ким є.

Я підвівся, підійшов до дзеркала. Від мого відображення віяло спокоєм і водночас тривогою. Усередині мене жили два чоловіки — один, що горів любов’ю, і другий, що боявся її втратити. Але цього разу страх не мав сили.

На підвіконні лежала невелика коробочка. Усередині — обручка. Я купив її сьогодні, але досі не наважився навіть дістати. Здавалося, що якщо відкрию — реальність одразу зміниться. Я обережно торкнувся кришки, не відкриваючи. «Ще два дні», — прошепотів я.

Ніч прийшла непомітно. Десь за вікном завив вітер, дощ легенько торкнувся скла, і я відчув, як серце наповнюється спокоєм. Тепер усе залежало лише від мене — від кожної дрібниці, кожного руху, кожної миті.

Я ліг на ліжко, але не міг заснути. Перед очима стояла вона — Олівія, її усмішка, голос, очі. Я уявляв, як вона з’явиться там, на скелі, як здивується, як подих завмре у неї на губах… І як нарешті я скажу все, що носив у собі так довго.

У ту ніч я не спав. Я будував у думках майбутнє — крок за кроком, мить за миттю. Бо вже скоро — воно стане теперішнім.