Розділ 54

Я ходив містом, наче тінь від власного серця. Осінній вітер грався з гілками дерев, зривав пожовкле листя й кидав під ноги, ніби перевіряв, чи впевнений я у своєму рішенні. Але всередині мене вже горіло — палало так, що не лишилося сумнівів.

Я хотів, щоб усе було бездоганно. Не просто красиво. Не просто романтично. Я хотів, щоб це стало моментом, який залишиться в її пам’яті назавжди. Щоб кожен подих, кожен погляд, кожен рух мав значення.

Я обходив парки, набережні, лісові стежки, навіть піднімався на пагорб, звідки видно було все місто. Кожне місце мало щось своє, але не те, чого я шукав. Я ловив себе на думці, що не просто вибираю місце — я шукаю відлуння нас. Де б кожен промінь світла нагадував її усмішку, а кожен подув вітру — її голос.

Десь на середині дороги я зупинився біля невеликого озера. Вода була спокійна, як дзеркало, що зберігає таємниці неба. Я глянув на своє відображення і тихо сказав:

— Ні, ще не тут. Не так.

Мене не покидало відчуття, що це має бути щось особливе — не просто гарне місце, а правильне. Таке, що коли вона стане посеред нього, час сам схилить голову, а повітря затримає подих.

Я повертався додому вже під вечір, але думки не вщухали. У голові народжувались варіанти, картини, відтінки світла й звуку. Я уявляв, як вона заходить, як її очі розширюються від здивування, як вона робить той легкий вдих, коли не може повірити, що це для неї. І тоді — я. Перед нею. З тим, що носив у серці всі ці роки.

Мені хотілося, щоб навіть вітер у ту мить грав на наш бік. Щоб ніч стала свідком. Щоб світло свічок танцювало навколо нас, як зорі, що зійшли на землю.

Я знову відкрив карту міста на телефоні, переглядав місця, здавалося, уже десятки разів. Але серце вперто мовчало. Воно чекало. І я знав — коли знайду те місце, воно відгукнеться одразу.

Я сидів біля вікна, дивився, як дощ крапає на скло, і думав: «Нехай це буде знак». Краплі котилися вниз, залишаючи на склі прозорі стежки, і я відчував, як спогади про неї змішуються з майбутнім. З тією миттю, що ще попереду.

Я запалив свічку й поставив її на підвіконня. Її м’яке світло наповнило кімнату теплом, і я прошепотів:

— Для тебе… усе це для тебе.

І хоч поки що місце лишалося таємницею навіть для мене, я знав одне — коли прийде час, серце підкаже. Бо для неї я готовий був перевернути навіть небо.

Була 21 година коли я вийшов на двір прогулятись зібратись з думками. Я йшов вулицями, і уявляв де колись ми проходили разом — тоді, коли ще не знали одне одного, наскільки глибоко наші долі переплетені. Кожен ліхтар, кожен перехід, навіть запах кави з маленької кав’ярні викликав спогади, що били в серце теплом і болем одночасно.

Я не шукав просто гарне місце. Я шукав те, де тиша скаже більше, ніж будь-які слова.

Іноді я ловив себе на тому, що усміхаюсь. Без причини. Просто згадую її голос — той, у якому навіть мовчання звучало ніжно.

«Ти будеш здивована, Олівія… — подумав я. — Але я маю зробити це правильно. Без поспіху. Без помилки».

Мої кроки вели мене далі, за межі звичного маршруту. Місто повільно засинало, але я не міг спинитись. Вітрини згасали, на тротуарах лишалися поодинокі фігури перехожих, а я все йшов — мовби підсвідомість тягла туди, де має народитись щось велике..

Я зайшов у маленький парк на околиці. Ліхтарі там світили тьмяно, і все виглядало, наче казка, що загубилась між сторінок старої книги. Але знову — не те. Я відчував, як усередині мене кипить нетерпіння.

Хочу досконалості. Хочу, щоб навіть повітря там пахло нею.

Я присів на лавку. Вітер торкався обличчя, а десь у глибині думок прокручувались картини: як вона з’явиться, як погляне навколо, як її очі на мить спалахнуть подивом, а потім затремтять від розуміння.

Я хотів, щоб це був не просто сюрприз — щоб це стало сповіддю, мовчазним визнанням, яке не потребує слів.

Я відкрив блокнот — той самий, у який писав усе, що не міг сказати вголос. На чистій сторінці повільно, майже урочисто, написав кілька рядків. Думки виходили самі собою, як дихання.

Коли закінчив, прочитав і внизу додав:

«Для світла моєї душі.»

Рука трохи тремтіла. Я не пам’ятаю, коли востаннє ці слова здавались мені настільки справжніми. Здавалося, навіть чорнило вбирає тепло, що йшло від серця..

Я підвів голову — ніч. Тиша. Десь далеко шумить місто, але тут — лише я й небо.

Взяв телефон, подивився на годинник. Третя ночі.

Три ночі — а я не відчуваю ні втоми, ні сну. Лише внутрішнє пульсування, яке не дає спокою.

«Для такої справи — це варто», — усміхнувся я сам собі.

Бо коли справа стосується не просто жінки,не просто дівчини, а тієї, без якої світ здається напівпорожнім — тоді кожна хвилина, кожна дрібниця має значення.

Я взяв ручку ще раз, перегорнув сторінку й почав записувати — не план, не список справ, а відчуття. Те, що хочу, щоб вона відчула, коли побачить усе це.

Світло. Тепло. Тиша. І любов, що стоїть поміж ними, мов свіча серед ночі.

Я підвівся, поглянув на далеке місто, де десь серед тисяч вогнів була й вона.

«Я знайду те місце, Олівія. І коли ти його побачиш, зрозумієш, що кожна секунда очікування мала сенс».

Ніч здавалася безкінечною, але вперше за довгий час вона мені подобалася. Бо ця ніч пахла початком.

Я сидів на лавці, і здавалось, час перестав існувати. Місяць ковзав по небу, мов тихий свідок моїх думок, а зорі сипались крізь хмари, немов хтось розсипав спогади. Я вдихав холодне повітря і відчував, як кожен подих наповнює мене ясністю — дивною, спокійною впевненістю, що я на правильному шляху.

Усередині мене вже народжувалось відчуття завершеності — ніби пазл, який довго не складався, нарешті почав набувати форми. Я уявив її обличчя, коли вона побачить усе… як спершу трохи розгубиться, як погляд ковзне по деталях, а потім у кутиках її вуст народиться та сама усмішка, яку я люблю найбільше. Усмішка, що завжди розтоплює все в мені.