Розділ 53

Я прокинувся з відчуттям, що сьогодні маю діяти. Поспав годинку не більше, бо маю сьогодні робити важливі справи. Не просто мріяти чи планувати — а нарешті робити реальні кроки. Усе всередині ніби шепотіло: “Час настав.”

Ранок був звичайним — кава, душ, дзеркало, яке відбивало трохи втомлене, але натхненне обличчя. Усмішка з’явилася сама собою. Так, сьогодні я зроблю перші кроки.

Не для когось. Для неї. Для нас.

Я вийшов на вулицю. Осіннє повітря було прозоре, свіже, з ледь вловимим ароматом дощу, що ще не випав. Місто прокидалося, і серед гомону машин, голосів, віддалених сирен я відчував себе спокійно — ніби весь світ допомагав мені в цьому задумі.

Першою зупинкою став квітковий магазин. Маленький, затишний, схований між двома кав’ярнями. Коли я зайшов усередину, мене обдало запахом свіжості, пелюсток і ще чогось ніжного, невидимого.

Продавчиня, літня жінка з лагідними очима, усміхнулась:

— Для когось особливого, правда?

Я лише кивнув. Не треба було нічого пояснювати — очі самі видавали те, що серце давно вирішило.

Я обережно сказав:

— Мені потрібно сто одна троянда. Найніжніші, найживіші. Щоб коли вона їх побачить — світ на мить зупинився.

Жінка мовчки подивилась на мене, усміхнулась ще тепліше.

— Знаєте, я бачила багатьох закоханих. Але у вас... щось інакше. Наче ви не просто квіти купуєте, а віддаєте частинку душі.

Я вдячно кивнув. Вона мала рацію.

Поки оформлювали замовлення, я розглядав троянди — червоні, білі, рожеві. І кожна з них нагадувала мені щось про неї: ніжність, глибину, світло.

Коли виходив, мимоволі зупинився біля дверей і подумав: “Це тільки початок.”

Наступною зупинкою став магазин декору. Я довго ходив між полицями, торкаючись різних дрібниць — свічок, стрічок, камінців, скляних фігурок. І в якийсь момент погляд натрапив на стелаж зі свічками.

Білі, тонкі, чисті.

Я взяв багато — рівно стільки, скільки потрібно, щоб утворити щось символічне.

Продавець спитав:

— Для вечора?

Я лише відповів коротко:

— Так. Для вечора, який вона запам’ятає.

І поки він пакував коробки, я ловив себе на тому, що серце б’ється швидше. Мабуть, саме так відчуває себе людина, яка стоїть на порозі чуда, але ще не може сказати вголос, яке саме воно буде.

Коли вийшов із магазину, небо вже затягло легкими хмарами, і сонце пробивалося крізь них тонкими променями. Я йшов вулицею, слухаючи шум міста, і думав про неї.

Про її усмішку, голос, очі. Про те, як вона дивиться на світ — щиро, по-дитячому, без фальші.

Я не помітив, як опинився перед вітриною ювелірного. Стояв і дивився, як у вікні блищали сотні дрібних вогників — обручки, ланцюжки, сережки. Усе сяяло, але мене цікавила тільки одна річ.

Не для показу, не для розкоші. Для значення.

Я зайшов усередину. Дзвіночок над дверима подзвенів тихо, майже символічно — ніби благословив цей крок.

Консультант привітався, а я лише прошепотів:

— Мені потрібна... особлива річ. Не надто яскрава. Але щоб коли вона її побачила — зрозуміла все без слів.

Він мовчки показав мені кілька варіантів. Я довго дивився, вагався, слухав серце. І коли погляд зупинився на одній — простій, але з теплим блиском — я зрозумів, що це саме вона.

Ні, я ще не знав, коли і як передам її. Але знав, що цей момент має відбутися.

Коли я вийшов з магазину, вечірнє повітря вже пахло листям і холодом. Місто мерехтіло ліхтарями, люди поспішали, але я ішов повільно. Усе навколо ніби втратило поспіх.

Я ніс у руках пакети, а всередині — частинку майбутнього, яке створював своїми руками.

Я глянув угору — небо темніло, але там, серед хмар, пробивався одинокий промінь зорі.

І я прошепотів:

— Ще кілька днів, і все стане на свої місця.

Я не знав, що саме чекає попереду. Але відчував — цей шлях правильний. Бо кожен його крок веде до неї.

І з тією думкою я рушив додому, несучи з собою троянди, свічки, таємницю і серце, що билося лише в одному ритмі — ритмі її імені.

Дорогою додому я відчував, як кожен крок наповнений сенсом. Ніби навіть тротуар, по якому ступав, знав, що я несу в собі щось особливе — мрію, що от-от стане реальністю. Люди поспішали повз, хтось розмовляв телефоном, хтось сміявся, хтось ховався під парасолькою — а я просто йшов і думав про неї.

Олівія.

Як дивно звучить її ім’я у голові — не як слово, а як мелодія. Кожен раз, коли я вимовляю його подумки, в серці виникає тепло, спокій і щось схоже на молитву.

Коли я повернувся додому, у квартирі стояла тиша. Я розклав усе, що купив, на стіл: троянди, свічки, маленьку коробочку, у якій блищало щось, що я ще не готовий назвати вголос.

Довго стояв, дивився на все це й не міг відірвати погляду. Здавалося, це не просто речі — це втілення почуттів, які вже не поміщаються всередині.

Я обережно взяв одну троянду, вдихнув її аромат. Вона пахла так, ніби ввібрала в себе саме життя.

— Якби ти знала, — прошепотів я у порожнечу, — скільки сенсу в кожній з них.

Сів у крісло. Думки плутались, але приємно. Той солодкий безлад, коли ти щасливий і водночас схвильований, коли все навколо здається передчуттям.

Я почав занотовувати деякі ідеї — маленькі, на перший погляд неважливі, але кожна з них могла стати частиною чогось великого.

Плану. Події. Дня, який усе змінить.

Іноді я ловив себе на тому, що усміхаюсь просто в повітря.

Ні, я не схожий на людину, яка втратила розум — я просто... живу. Вперше по-справжньому.

Я підійшов до вікна. За склом миготіли вогні міста, машини рухалися повз, а десь у небі світилося кілька зірок, ніби дивились згори на мої думки.

— Залишилось зовсім небагато, — сказав я сам до себе. — І вона дізнається.

Я запалив кілька свічок — не тих, які для сюрпризу, інші, звичайні. Просто щоб наповнити кімнату теплим світлом. Вогники тремтіли, кидали м’які тіні на стіни, і я дивився на них, думаючи, як же схоже це на нас із нею — дві окремі іскри, що світяться одна для одної, навіть коли довкола темрява.