Розділ 52

З самого ранку я прокинувся з відчуттям, ніби день сам чекає від мене чогось особливого. Повітря було свіже, небо чисте, і навіть кава мала сьогодні інший смак — глибший, спокійніший. Можливо, тому що всередині мене зріла тиша рішень, тиша очікування.

Я сів за стіл, відкрив ноутбук — але не для роботи. Цього разу не було графіків, таблиць чи листів клієнтам.

Сьогодні починалося інше — те, що я готував тільки для неї.

Мій сюрприз.

Я знав: кожна деталь повинна мати сенс. Кожен штрих, кожна дрібниця мусить промовляти її ім’я. Не гучно, не пафосно — а тихо, ніжно, так, як вона сама живе в моїй душі.

Я переглядав сторінки, шукав потрібні контакти, думав над кольорами, над словами, над тим, як усе має виглядати, як має відчуватись.

Іноді ловив себе на думці, що посміхаюсь сам до себе.

Так, я знову став схожим на хлопця, який уперше закохався.

З кожною хвилиною я все більше занурювався у підготовку. Папір, ескізи, плани, нотатки — усе зливалося у єдиний хаос, який мав одного спільного знаменника — Олівія.

Коли телефон дзвонив — я не чув. Коли хтось писав — не відповідав.

Світ ніби відійшов убік, лишивши мене наодинці з цим тихим шаленством, з бажанням зробити щось справді гідне неї.

Іноді я виходив на вулицю, щоб просто подихати.

Глянув угору — і мимоволі подумав: «От би вона бачила те саме небо зараз».

Тоді я закривав очі й уявляв її — у себе вдома, за письмовим столом, схилену над сторінкою нової книги.

Мабуть, вона теж думає про мене.

Я повертався додому, знову відкривав комп’ютер, щось записував, шукав, змінював.

Сюрприз вимагав уваги, терпіння, але головне — душі. А цього мені вистачало.

Під вечір я сів біля вікна, запалив лампу. М’яке світло лягло на стіл, на папери, і в тій тиші я вперше відчув — так, усе починає ставати на свої місця.

Ще кілька днів, і я зможу це завершити.

Ще кілька днів — і вона дізнається, що таке справжня щирість, коли кожна деталь — це частинка тебе самого.

Я взяв телефон і відкрив наш чат. Довго дивився на її останнє повідомлення — “На добраніч, Міране. Солодких снів.”

І відповів, хоч знав, що вона, можливо, вже спить:

«Солодких снів, моє світло. Я тут, поруч — у кожній миті, яку готую для тебе».

Поклав телефон на тумбочку й усміхнувся. Мені було легко. Так легко, як давно не було. Бо коли робиш щось із любові — навіть ніч здається теплішою.

Я сидів, схилившись над столом, коли ніч уже давно перейшла за північ.

Тиша навколо була густою, як оксамит — тільки клацання клавіш і тихе потріскування свічки, яку я запалив для затишку. Вікно трохи відкрите, і вітер злегка ворушив папери, ніби сам хотів долучитись до моїх планів.

Я глянув на годинник — третя ночі. Але мені байдуже. Для такої справи це варто. Як ніколи.

Я відчував, що роблю щось більше, ніж просто сюрприз. Це — частинка моєї душі, яку я передам їй, коли зустрінемось. І навіть якщо весь світ спить, я не міг зупинитися.

Кожна дрібниця, кожен штрих здавався важливим.

Я міняв кілька разів одні й ті ж деталі, шукав ідеальні слова, відтінки, структуру. Хотів, щоб усе було ідеальним — не для показу, а для неї. Бо вона заслуговує на найкраще.

За вікном почав світлішати горизонт. Ніч відступала, поступаючись першому подиху світанку. Я всміхнувся — зустрів його без сну, але з повним серцем. Такі ночі не забуваються. Вони народжують щось, що потім живе довго усе життя.

Я заплющив очі на мить і подумав:

“Ще кілька днів, Олівія. І все, що я творю цієї ночі, стане нашим.”

Світанок уже обіймав обрій, коли я нарешті відсунув ноутбук і відкинувся на спинку стільця. У кімнаті пахло кавою, воском і чимось ще — теплим, ніжним, невловимим. Мабуть, нею. Бо навіть у відстані вона якось проникає в кожну клітину мого життя, залишаючи свій аромат.

Я підвівся, підійшов до вікна. Повітря було свіже, прохолодне, і кожен вдих очищав думки. Місто тільки прокидалося — десь у дворі хтось уже вів собаку, хтось поспішав на роботу. А я стояв і дивився на цей ранок, що здавався мені початком нового світу.

Я подумав: якщо б вона зараз стояла поруч, я мовчки взяв би її за руку. Без слів. Бо слова — це завжди замало.

Повернувшись до столу, я ще раз переглянув записи, швидко занотував кілька дрібних ідей у блокноті. Очі вже злипалися, але мозок працював, ніби на іншій енергії — не на каві, не на сні, а на передчутті.

Передчутті чогось доброго.

Я вимкнув лампу, залишивши лише світло світанку, що повільно розливалося по кімнаті. Воно торкалось мого обличчя, паперів, клавіатури — мов говорило: «Ти все робиш правильно, не зупиняйся».

Я тихо засміявся. Цей день буде важким, але щасливим. Бо в ньому є сенс. У ньому є вона.

Захотілося написати їй ще раз, просто:

«Я прокинувся. І думаю про тебе».

Але стримався. Хай поспить. Хай цей ранок буде спокійним для неї.

Я зібрав папери в одну акуратну стопку, поставив свічку на підвіконня, глянув на небо. Уже з’явився перший промінь сонця — тонкий, золотий, мов лінія між мрією і реальністю.

Я вдихнув і прошепотів:

— Ще трохи, кохана… зовсім трохи.

І тільки тоді дозволив собі закрити очі. Сон накрив мене тихо, без боротьби — як легке доторкання її долонь.