Розділ 50

Ранок почався тихо, без звичних клопотів, без поспіху. Сонце ще тільки торкалося підвіконня, коли телефон завібрував. Я, ще не до кінця прокинувшись, потягнувся до нього й побачив — Олівія.

“Доброго ранку, як ти? Вже рахую дні…” — писала вона.

Я усміхнувся, так щиро, як давно не усміхався нікому. Усе всередині розтануло від її простих, але таких важливих слів. Вони прозвучали як пісня, яку чуєш тільки раз у житті, і хочеш, щоб вона ніколи не закінчувалась.

Я швидко відповів:

“Доброго ранку, світло моєї душі. Твої слова — найкращий початок дня. Я також рахую дні. І думаю, як все має бути, коли побачу тебе вперше.”

Поклав телефон на стіл і на мить просто сидів, вдихаючи ранкове повітря. За вікном співали птахи, сонце грало на шторах, і мені здалося, що світ став теплішим. Ніби сама любов наповнила повітря.

Кожен день тепер мав сенс. У кожній дрібниці — думка про неї. Я навіть ловив себе на тому, що говорю подумки з нею, наче вона поруч.

“Поглянь, Олівія, який гарний ранок…”

“Ти б усміхнулась, якби бачила цей промінь на чашці кави…”

І здавалося, що вона чує, бо світ довкола відповідав мені її спокоєм.

Потім я узяв блокнот і почав записувати кілька ідей — маленькі штрихи для сюрпризу. Щось особисте, справжнє. Те, що залишиться в пам’яті назавжди..

Кожна хвилина тепер була очікуванням. Ще чотири дні, і ми зустрінемось. Ще чотири днів — і нарешті реальність наздожене мрію..

День закрутився у звичній круговерті — робота, дзвінки, звіти, короткі зустрічі. Але думками я був зовсім не тут. Кожен написаний лист, кожен документ, навіть кожне слово колеги — усе сприймалось ніби крізь скло. Бо в голові звучало лише одне ім’я — Олівія.

Вона була всюди. У ритмі клавіш, у шурхоті паперів, у запаху кави, що розливався по офісу. Іноді я ловив себе на тому, що усміхаюсь просто так — без причини. Колеги кидали погляди, жартували:

— Міран, у тебе, здається, хтось є.

Я лише знизував плечима й відповідав:

— Можливо, просто гарний настрій.

Але насправді всередині все кипіло. Бо я готував сюрприз. Тихо, непомітно, щоб ніхто не дізнався.

Я робив нотатки у телефоні, переглядав списки, шукав потрібні дрібниці, які складуться у велике ціле. Кожна деталь мала значення — від кольору до запаху, від слів до місця, де все має статися.

Іноді мені здавалось, що вона відчуває.

Бо саме тоді, коли я найбільше про неї думав, приходило її коротке повідомлення:

“Як ти? Не перевтомився?”

І я одразу оживав. Втома зникала, робота ставала легкою, навіть буденність світилась теплом.

Ввечері, коли нарешті вимкнув комп’ютер і вийшов з офісу, небо вже потемніло. Місто пахло дощем і асфальтом, а я йшов додому, відчуваючи, як усередині росте хвилювання. Чотири дні. Лише чотири дні — і все стане іншим.

Я знав: цей сюрприз має сказати більше, ніж тисячі слів.

Але що саме — нехай поки залишиться таємницею навіть для неї.

Я ходив кімнатою, ніби шукаючи відповідь у кожному кроці. У голові прокручував деталі — як усе має виглядати, який момент стане тим самим, коли її очі засвітяться щастям. Я хотів, щоб це було не просто побачення. Хотів, щоб вона відчула — я чекав її все життя.

І хоч залишилось усього чотири дні, мені здавалося, що час навмисно сповільнився, дражнячи мене. Кожна година тягнулася нескінченно, а серце ставало нетерплячим, мов дитина перед дивом.

Я усміхався сам до себе, думаючи, як вона здивується. Хотів, щоб цей день став початком чогось більшого, ніж просто зустріч. Хотів, щоб вона зрозуміла: усе, що я роблю, — для неї, і тільки для неї.

І що ближче ставала неділя — тим глибше хвилювання осідало десь під грудьми. Я прокидався з думкою про неї і засинав, уявляючи її усмішку, її погляд, той лагідний голос, який навіть через екран умів заспокоювати бурю в мені.

Іноді ловив себе на тому, що розмовляю з нею подумки — ніби вона поруч, сидить на краю ліжка, слухає, киває. Розповідав їй про день, про дрібниці, про те, як скучив. Може, то й було трохи безглуздо, але саме ці розмови допомагали мені триматися.

Я відчував, що вона — моя тиша і мій світ. І хоч ми ще не бачилися наяву, я вже знав: коли її побачу, усе стане на свої місця. Ніби серце нарешті знайде свій дім.

Того вечора я довго сидів біля вікна, дивився на зорі й подумки дякував Богові за те, що подарував мені її. За те, що десь там, серед тисяч людей, є вона — моя причина жити, чекати й мріяти.

Я сидів біля вікна, і світ навколо здавався тихішим, спокійнішим. Місяць ковзав по даху сусіднього будинку, як повільний подих ночі. Я дивився на нього і думав — можливо, вона зараз теж дивиться в небо. Можливо, ті самі зорі торкаються її очей, ті самі, що торкаються моїх. Ця думка чомусь гріла сильніше за будь-яке тепло.

Я уявляв, як вона готується до сну — як поправляє волосся, як вимикає світло, як, можливо, бере телефон у руки, перечитує мої слова. Я бачив це все у своїй уяві настільки чітко, що здавалось — я стою поруч, лише простягни руку.

Серце билося швидко, і я не міг заснути. Хотілося писати, говорити, ділитись кожною дрібницею, та я стримувався. Хай цей спокій, ця тиша буде передмовою до чогось більшого — до нашої зустрічі.

Я знав, що час іде швидко. Ще чотири дні. І кожен із них я хотів прожити так, щоб потім, коли дивитимусь їй у вічі, міг сказати: “Я готувався до цього моменту всіма силами душі.”

У голові постійно крутилися деталі — що сказати, як подивитись, що вона подумає, коли побачить мене вперше. Я хотів, щоб усе було ідеально, але більше за все — щирим. Бо між нами не потрібно було прикрас, не потрібно було слів.

Було лише одне — це глибоке, справжнє “я скучив”. І воно в мені росло з кожною годиною, як подих перед зорею, як молитва, яку не потрібно вимовляти вголос, бо Бог і так її чує.