Розділ 49

Сьогодні вівторок.

А це означає — до зустрічі зі світлом моєї душі залишилося всього п’ять днів. П’ять. Так мало, і водночас — нескінченність.

Я прокинувся рано, ще до світанку. У кімнаті було тихо, лише годинник рівно відмірював секунди, а в голові вже крутилося її ім’я. Може, саме зараз вона теж прокидається, потягується, проводить рукою по волоссю, вдягає улюблену кофту й посміхається — навіть не знаючи, що в цей самий момент я думаю про неї.

П’ять днів. Я ловлю себе на тому, що навіть повітря стало іншим — ніби прозорішим, теплішим. Усе довкола дихає очікуванням. Кожен звук, кожна дрібниця нагадує мені про неї. Усе ніби шепоче: “Вже скоро”.

Я зробив собі каву, відкрив ноутбук — треба було доробити кілька справ по роботі, але думки весь час тікали кудись у її бік. Кожен лист, кожен документ здавався безбарвним, поки перед очима стояла її усмішка.

Я намагався зосередитись, але серце билося швидше щоразу, коли телефон світився новим повідомленням — навіть якщо це була лише реклама чи сповіщення з пошти. Бо десь у глибині я чекав саме її.

Мабуть, я став трохи схожий на підлітка, який живе від повідомлення до повідомлення, від “добрий ранок” до “на добраніч”. Але мені це байдуже. Бо коли ти відчуваєш справжнє — неважливо, скільки тобі років, скільки пройдено і що було до цього.

Я вийшов на балкон, вдихнув свіже повітря й усміхнувся сам до себе.

— П’ять днів, — прошепотів. — І я побачу її.

Я уявив ту мить. Як вона стоїть переді мною, трохи хвилюється, а я не знаходжу слів. Просто дивлюся в її очі, в яких, мабуть, буде цілий мій всесвіт.

Світло ранку лягало на місто, а я відчував, що в мені світло ще сильніше. І це світло — вона.

Я ще довго стояв на балконі, спостерігаючи, як сонце повільно виповзає з-за будинків, мов хтось розсуває завісу нового дня. Усе виглядало звичним, але я відчував — цей вівторок не такий, як усі. Він пахнув очікуванням.

П’ять днів. Звучить, ніби дрібниця. Але коли чекаєш на когось, кого любиш, кожна година тягнеться, як нитка, що не хоче обірватися.

Я відчув легке хвилювання. У голові з’явилися тисячі дрібних думок: де, як, коли, що сказати першим? Не планував нічого грандіозного, просто хотів, щоб усе було щиро, по-нашому. Без показу, без шуму — лише ми, тиша і той момент, коли світ ніби зупиниться.

День минув у звичних турботах. Я працював, зустрічався з людьми, але всередині жив зовсім інший світ — наш. Іноді ловив себе на тому, що несвідомо усміхаюся, згадуючи її голос, як він звучить, коли вона сміється чи лагідно каже моє ім’я.

Ввечері я відкрив блокнот і почав щось нотувати. Не плани, ні — радше відчуття, короткі думки, що спадали на думку, коли думав про неї. Хотів, щоб у день зустрічі нічого не забулося — навіть найдрібніша емоція.

Я поглянув на календар. П’ять клітинок між сьогодні і неділею. П’ять маленьких сходинок до чуда.

"Не так і багато," — подумав я, усміхаючись.

"Думаю, я встигну. Головне — встигнути не з підготовкою, а з усім, що в серці."

І коли на вулиці почало темніти, я відчув дивний спокій. Ніби життя само веде мене туди, де маю бути — до неї.

Ніч підкралася непомітно, тихо, як кіт на лапах. Я сидів біля вікна, слухав, як вітер шелестить листям, і ловив себе на тому, що рахую години, а не дні. Кожна з них мала свою вагу, бо з кожною я ставав ближче до неї.

Телефон лежав поруч, екран не світився, але я все одно час від часу кидав на нього погляд. Не для того, щоб перевірити повідомлення — просто так, машинально, як звичку, що стала частиною мене. Її присутність відчувалася навіть у мовчанні. Таких як вона просто не має, вона особлива.

Я уявляв, як вона зараз, можливо, сидить біля столу, щось пише у своїй новій книзі. Як хмара волосся падає на щоку, як вона зосереджено дивиться на екран, і її очі м’яко світяться від відблиску монітора.

Я знаю цю картину на пам’ять — хоча ніколи не бачив її насправді. Вона живе десь у моїй уяві, у тому світі, який ми побудували між словами.

Іноді я думаю, що ці п’ять днів — випробування. Ніби Всесвіт каже: “Ти хочеш зустрічі? То навчися чекати.” І я чекаю. Без метушні, без сумнівів. Просто вірю, що це очікування — частина нашої історії.

Я взяв телефон, відкрив її старі повідомлення. Читав, ніби вперше: "Солодких снів, Мірані. Бережи себе."

Дивно, як одне речення може гріти більше, ніж ковдра, коли за вікном осінній холод.

Потім я вимкнув світло, ліг і довго дивився у темряву. Думки плуталися, серце билося спокійно, але в глибині було відчуття… очікування світла. Бо п’ять днів — це ніщо, коли чекаєш на вічність.

Перед тим, як заснути, я прошепотів у тишу:

— Олівія, я встигну. І ти навіть не здогадуєшся, наскільки.

Я лежав, слухаючи, як годинник на стіні відмірює час, і з кожним тихим «тік» уявляв її. Кожен удар годинника — ніби її подих десь далеко, але все одно поруч.

У кімнаті було темно, тільки місяць крізь штори малював сріблясті лінії на підлозі. Я подумав, що, можливо, вона зараз теж дивиться на місяць — і тоді ми пов’язані одним світлом, навіть не знаючи про це.

Пальці торкнулися подушки, і я ледь усміхнувся — наче доторкнувся до її щоки.

У голові промайнуло стільки спогадів: як я вперше побачив її фото, як серце тремтіло, як кожне її слово залишало слід у душі. І тепер, коли до зустрічі всього п’ять днів, я боюся навіть думати, як це — дивитися їй в очі вперше.

Я уявляю, як скажу їй перше слово, як вона усміхнеться, як у повітрі стане легше дихати. Усе навколо втратить сенс, залишиться тільки вона.

Такі думки не дають заснути, але й не хочеться засинати. Бо навіть ніч здається короткою, коли серце чекає.

Я тихо засміявся сам до себе.

— І справді, — прошепотів я, — я встигну. І зроблю все, щоб цей день став початком чогось великого.

Місяць ховався за хмари, а я заплющив очі, зберігаючи в серці її образ, як найцінніший секрет.